Поволока, ки, ж.

1) Ремни, шнурки на обуви.

2) Слѣдъ, оставленный тащимымъ предметомъ. Зрубали дерево і стали його волокти додому та й поробили поволоки, а лісничий поволокою вислідив. Павлогр. у. Згрібають поволоки — послѣ протащеннаго, пронесеннаго сѣна сгребаютъ оставшееся по пути. Шух. I. 170. Ум. Поволі́чка, поволо́ченька.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 225.