Наріка́ти, ка́ю, єш, сов. в. наректи, речу, че́ш, гл. Соверш. видъ употребляется только при двухъ первыхъ значеніяхъ.

1) Называть, назвать. Своє дитя без сорома байстрям нарікає. Шевч. 21.

2) Наречено. Назначено, суждено. Та вже коли наречено емірати, і знахури не відшепчуть. ЗОЮР. II. 289.

3) Горевать, сѣтовать. Потім будеш нарікати, що з бідною оженивсь. Н. п.

4) Попрекать, упрекать. Не вспів отець і мати за молодого сина подружжя поняти, — а зараз стане (син) хлібом-сіллю нарікати. Мет. 349. Ой мені батько так нарікає. Мет. 44. Жінка вже поприбірала, кленучи чоловіка та нарікаючи. Рудч. Ск. II. 128.

5) — на кого, на що. Жаловаться, роптать. Ми своїх будем жен наущати, щоб на тебе не нарікати. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 516.