Наверта́ти, та́ю, єш, сов. в. наверну́ти, ну́, неш, гл.

1) Поворачивать, поворотить. Сірі воли навертає. Рудч. Чп. 89. Хусткою махнув, вісько навернув: «А рушай, вісько, під Бендер-місто!». О. 1861. XI. 56.

2) Наваливать, навалить. Зіма замети навертає. Мир. ХРВ. 125. Було мене притопити й камень навернути, а щоб же я не зринала й цього лишенька не знала. Грин. III. 312.

3) Рѣдко появляться, разъ появиться. То те він робить, то те, то йде, то где, — як гість додому навертає. МВ. І. 44. Хиба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі. Мир. Пов. II. 78.

4) Обращать, обратить. Синів ізраілевих наверне до Бога. Єв. Л. І. 16. Вона довго молилась до Бога, щоб навернув чоловікове серце знов до любови. Левиц. І. 497. Наверни мене на жидівську віру. Мнж. 122.

5) Сворачивать, своротить на кого. На другого навертати не годиться: це не я, а він зробив. Черниг. г.

6) Наверстывать, наверстать. Стара хоче у хазяйстві навернути, що дочка витратила. МВ. І. 28. Він хоч і прогуля, так він і наверне. Миргор. у. Слов. Д. Эварн.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 468.