Мина́ти, на́ю, єш, сов. в. мину́ти, ну́, не́ш, гл.

1) Проходить, пройти, миновать. Що буває, те й минає. Ном. Минають дні, минають ночі, минає літо; шелестить пожовкле листя. Шевч. 224. Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає! МВ. ІІ. 151. Не зазнаю я роскоші, — вже й літа минають. Мет. 106. Минули ті роки, що роспірали боки. Посл.

2) Проходить, пройти мимо. Хто йде, то минає, бо роду немає. Мет. 244. Минули вже село, — знову поле. Не минай корчма (употребляется какъ существительное). Пьяница. Ном. № 11694.

3) Пропускать, пропустить. Сього не читай — минай. Богородицю так було поспіль прокажу, не мину й слова. Г. Барв. 356. Де був багатий жид і того не минали. Лукаш. 56. Бодай мого сина на первій потребі первая куля не минула. Лукаш. 39.

4) Обносить (чаркой). Як горілку п’ють, то мене минають, а як ся б’ють, то від мене починають. Ном. № 2093.

5) Избѣгать, избѣжать. Що Бог навіне, того ніхто не мине. Ном. № 55.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 425.