Лю́ляти, ляю, єш, гл.

1) Баюкать. Люляю, люляю, поб’ю котка, полаю. Мет. 2.

2) Спать (о дѣтяхъ). А Савиха молоденька дитину колише: «Ой люляй, люляй, вродливий синочку!». Гол. І. 19.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 389.