Лупи́ти, плю́, пиш, гл.

1) Лупить, обдирать, сдирать кожу (съ животнаго), скорлупу (съ яйца), шелуху, корку (съ плода), кору (дерева) и пр. Лупити смереку. Шух. I. 177. Чи ти ж, мати, та гарбуз лупиш? Чуб. III. 132.

2) Высиживать (о насѣдкахъ). Щоб квочки сідали й лупили курчат. Ном. № 13424.

3) Драть, обдирать, грабить. Що ступить, то лупить. Ном. № 7414.

4) Ѣсть, жрать, убирать, уписывать. Бублики лупить, як хто купить. Ном. № 12335. Лупить, аж ніс гайдука скачеть. Ном. № 12207.

5) Скоро говорить, читать, бѣгать. Що кому рупить, той про те й лупить. Ном. № 9752.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 382.