Луг, гу, м.

1) Лѣсъ на низменности, низменность, поросшая лѣсомъ. Шевч. 233. Через темні високі луги ясним соколом перелини. КС. 1882. XII. 496. Ой не шуми, луже, зелений байраче. Мет. 92. У зеленім темнім лузі червона калина. Мет. 97.

2) Щелокъ. У понеділок не можна лугу спускати. Грин. І. 17.

3) = Луговина. Вх. Зн. Ум. Луженько, лужечок, лужо́к. Дай же мені. Боже, з того луженька вийти, на береженьку стати. Рк. Макс. Ой у лісі, у лужечку терен процвітає. Чуб. V. 254.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 379.