Казати, кажу, жеш, гл.

1) Говорить. Ой казав єсь, присягав єсь: не покину я тебе. Чуб. V. 180. Хоч будуть питати, не буду казати. Н. п. Ти казане кажеш, а мій батько під корчмою чув. Посл. Не при нас кажучи. Ном. № 8365. Въ наст. времени вмѣсто обычной формы: кажу, кажеш и пр. въ нѣкот. мѣстностяхъ сокращ.: кау(-ку), каеш, кае(-ка), каемо. А я йому й ку: не бачиш, — ку, — роззявляко, куди їдеш? Грин. II. 310. Чую я, кае, вчора пани поносять якусь політику. Рудч. Ск. II. 209. Ми усім наготовили, а тепер він один да ще ка’: мало. Рудч. Ск. I. 26. Эта форма въ частномъ употребленія у Квитки. Намалювавши та й кае нам: «Тепер, хлопці, дивітеся, що за кумедия буде?». А ми каемо: «а ну, ну, що тим буде?» Кв. І. 7. (Изд. 1887). Не вам кажучи. Извините за выраженіе. Та тут, не вам кажучи, така хвороба прикинулась: чиряками обкидало всього казати з уст. Говорить изустно. Камен. у.

2) Приказывать, велѣть. Казав єси нас пан наказний додому одпускати, а тепер єси наказуєш землянки копати. Рк. Макс. Кажіть мені, панове. само хлопця до себе узяти; я буду й ростити і подушне за його платити. О. 1861. VIII. 17. Скачи, враже, як пан каже. Ном. Обтяв Бог дати, тіко казав заждати. Ном. № 157.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 207.