Зару́бувати, бую, єш, сов. в. заруба́ти, ба́ю, єш, гл.

1) Зарубливать, зарубить, убить рубящимъ орудіемъ. Коня візьмуть і попружечку, тебе зарубають, мою душечку. Чуб. V. 95.

2) Дѣлать, сдѣлать зарубку, насѣчку.

3) — язик. О лошади: ранить языкъ травою. Шух. І. 211.

4) — себе. Ограждаться, оградиться, защититься. Ой піду я в полонину та в зелену пущу, там я себе зарубаю, нікого не пущу. Шух. І. 203.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 91.