Запла́кати, чу, чеш, гл.

1) Заплакать. Заплач, дурню, по своїй голові. Ном. № 2374. Козак з біди не заплаче. Ном. № 776.

2) Заплакать что. Заплакала чорні очі, заплакала брови. Федьк. І. 50.

3) — кого́. Причитаньями и плачемъ какъ по мертвому уморить. Встрѣчено у Г. Барвинокъ: Раз, так жартувавши, на вечерницях дівку заплакали. Жартували, жартували, а послі й кажуть: «Умри, Галю, ми по тобі голоситимем». Та́ з сміхом і лягла. Вони зложили їй руки… (і стали голосити). Далі дівчата вже й годі, стали її будити — не встає… а у їй і духу нема. Г. Барв. 57.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 80.