Дивови́жа, жі, ж.

1) Замѣчательное зрѣлище; замѣчательное или странное явленіе. Уман. у. Чого ти, зятю, на мій двір поглядаєш? На моїм дворі ніякої дивовижі не маєш. Рк. Макс.

2) Диковина. Чумаки усе слухали дивовижу московську да аж роти роззявляли. Рудч. Ск. ІІ. 172. На-в-дивови́жу. На удивленіе. Що вже за хороше дівча було, всім на-в-дивовижу. Васильк. у. В дивови́жу. Въ диковину, удивительно. В дивовижу була їм ця загадка. Грин. II. 274. Не в дивови́жу. Не въ диковину. Йому не в дивовижу дівчат цілувати, мов оріх лускать. Кв.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 382.