Віхоть, хтя, м.

1) Мочалка, употребляемая при мытьѣ посуды, утвари и пр.

2) Пучекъ соломы. Віхоть соломи на устілку. Гол. Од. 49. Далі трохи присвоєне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, — викреше огню, положить його у солом’яний віхоть, розмаха гарненько та й кине. Греб. 400.

3) Горящій клокъ, уносимый вѣтромъ съ пожара. упав віхоть. Случилось несчастье, непріятность. Здається, що сей чоловік буває і крутиться у нас за тим, що дуже поганий віхоть упав, — і він не зна, як перебути сей час. Харьк. Ум. Віхтик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 242.