Вистачати, ча́ю, єш, сов. в. вистачити, чу, чиш, гл.

1) Хватать, хватить, стать, быть достаточнымъ. Одних тенет вистачить на дві милі. Стор. II. 219.

2) Доставить, поставить въ достаточномъ количествѣ. Їм…. треба вистачити добре їсти. Левиц. І. 501. Таке військо вистачимо, що й кримського хана завоювали б. Стор. II. 226. Хоч невеличкий млин, та, знаєш, чепурненький, раз-по-раз, день-у-день крутивсь і гуркотів і хліба вистачав хазяїну чимало. Греб. 383. На всіх не вистачиш. Всѣхъ не удовлетворишь.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 189.