ЗЕМЛЯ́, і́, ж.

1. тільки одн. Третя по порядку від Сонця велика планета, яка обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало (Шевч., II, 1963, 337); Хай дітям нашим на потребу Ростуть могутні кораблі, Нехай розвідниками в небо Летять супутники Землі! (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 15); // Місце життя і діяльності людей. [Неофіт-раб:] Паненяті аж два щастя буде, одно тут, на землі, а друге в небі… (Л. Укр., II, 1951, 226); — Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі,— роздумував він (Тют., Вир, 1964, 251); * У порівн. Далеко, як небо від землі (Номис, 1864, № 7928).

◊ Зоста́тися (зоста́вити) між не́бом і земле́ю див. не́бо.

2. тільки одн. Верхній шар земної кори. Яка була мерзла земля, зараз уся порозтавала (Кв.-Осн., II, 1956, 123); На всьому, на всьому борні їх печать, в воді й під землею їх кості лежать (Сос., І, 1957, 447); // розм. Земляна поверхня, площина, по якій ходять. Брязнуло до землі намисто й розкотилось по куточках (Коцюб., І, 1955, 30); Дерева посхилялись під вагою плодів, і плоди падали на землю й лежали на ній (Довж., І, 1958, 437).

◊ Віддава́ти (відда́ти) ті́ло землі́ див. віддава́ти; Відрива́тися (відірва́тися) від землі́ див. відрива́тися¹; Врости́ в зе́млю; Прикипі́ти (прирости́) до землі́ — завмерти, застигнути на місці від сильних переживань, великої несподіванки і т. ін. В повітрі смужкою блиснула шабля, і жінка з переляку зіщулилась, вросла в землю (Стельмах, II, 1962, 185); — Марії нема. Може, пішла до дівчат… А може… я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки (Коцюб., І, 1955, 143); Втопта́ти в зе́млю див. вто́птувати¹; Землі́ не доторка́тися (дото́ркуватися) див. доторка́тися; Земля́ гори́ть під нога́ми див. горі́ти; Земля́ запада́ється (запа́лася) див. запада́тися; Зміта́ти (змести́, стира́ти, сте́рти, зіте́рти і т. ін.) з лиця́ землі́ кого, що — знищувати кого-, що-небудь дощенту. Мужики зметуть з лиця землі все, що звалося панським (Д. Бедзик, Ост. вальс, 1959, 87); Земля́ перо́м (пу́хом) кому, над ким — вираз доброї пам’яті про померлого. Як помер наш батько,— нехай йому земля пером! — оставив нам дев’ять пар волів полових, хороших (Вовчок, І, 1955, 37); Пухом тобі земля, моя мати, за те, що дала мені таку долю, яка в мене є (Мур., Бук. повість, 1959, 236); [Свирид:] Може, вже й померла [панна], то нехай над нею земля пером (Кроп., V, 1959, 282); З-під землі́ (під земле́ю) видира́ти (ви́дерти вирива́ти, ви́рвати, добува́ти, добу́ти і т. ін.) — настирливо, заповзятливо діставати, здобувати що-небудь, незважаючи ні на які труднощі. [Кирило:] Хіба такий [як Храпко] не одкопає [діла]? — ого! З-під землі видере, — бідовий (Мирний, V, 1955, 141); — Заруба дістане [мотор]. То такий, що під землею вирве (Кучер, Трудна любов, 1960, 421); Лягти́ (піти́, іти́ і т. ін.) в (у) зе́млю [живи́м, живо́ю] — загинути, вмерти. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині. Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині (Шевч., І, 1963, 64); — Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла… (Кв.-Осн., II, 1956, 452); [Не] кли́ном земля́ зійшла́ся див. клин; Не чу́ти землі́ під собо́ю див. чу́ти; Очи́ма зе́млю ри́ти див. о́ко; Пону́рити го́лову в зе́млю; Поту́пити (опусти́ти, вту́пити і т. ін.) о́чі (очи́ці) в (у) зе́млю (до землі́) — нахилившись від почуття сорому, незручності, ніяковості і т. ін., дивитися вниз. Понурив голову в землю отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками (Довж., І, 1958, 250); Він замовк, потупив очі в землю (Мирний, І, 1949, 276); Як я їй став закидати, що її полюбив, і очиці опустила у землю (Кв.-Осн., II, 1956, 36); Пуп землі́ див. пуп; Сіль землі́ див. сіль; Топта́ти зе́млю — бути живим, жити. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав (Тют., Вир, 1964, 21); Ударя́ти (уда́рити, кида́ти, ки́нути, би́ти і т. ін.) ли́хом об зе́млю див. ли́хо; Уклоня́тися (вклоня́тися, уклони́тися і т. ін.) до землі́ кому — дуже низько кланятися кому-небудь, виявляючи особливу шану. Я бачив колгоспників, перед якими я внутрішньо шапку скидав і вклонявся їм до землі за гожість та благородство розуму (Довж., III, 1960, 245); [Хоч] живце́м лізь (ляга́й) у зе́млю див. живце́м; Як (мов, ніби і т. ін.) провали́тися (піти́) крізь зе́млю — раптово, безслідно зникнути. — Люданський тільки що був тут і десь дівся, мов крізь землю провалився (Крот., Вибр., 1959, 485); — І коней не знайшли? — Ні, як крізь землю пішли всі семеро (Головко, II, 1957, 8); Як (на́че, немо́в і т. ін.) ви́рости (ви́ринути, уроди́тися і т.ін.) з-під (з) землі́ — раптово, несподівано з’явитися. Враз біля нас як з-під землі виріс стражник Чапля (Панч, Гарні хлопці, 1959, 32); Всі три хлопці з’явилися, як би з-під землі виринули (Март., Тв., 1954, 148); Скрізь по полю — ліворуч, і праворуч — стояли гармати, гармати, гармати… Немов уродилися з землі (Гончар, III, 1959, 217).

3. тільки одн. Речовина темно-бурого кольору, що входить до складу земної кори. Той хліб, що їли люди, був випечений з усякої всячини: там була й полова з остюками, і земля з куколем та горошком (Мирний, IV, 1955, 255); Хто цей курган насипав і чим його насипали такий високий, шапками сюди зносили землю за давнім вояцьким звичаєм, чи шоломами,чи як? (Гончар, Тронка, 1963,285).

◊ Зрівня́ти (зміша́ти) із земле́ю — знищити. — Город! Город! — мимо волі Всі половці гомонять. — ..Що в нім, все позабираєм, А нарешті силу маєм Із землею все зрівнять! (Фр., XIII, 1954, 371); Дьяконов, навалюючись на нього конем, з усього розмаху оперіщив його арапником.. Затоптав би конем, змішав би з землею, якби не стали на заваді оці [врангелівці] (Гончар, II, 1959, 278).

4. тільки одн. Суша (на відміну від водяного простору). Якийсь час пливли вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні (Коцюб., І, 1955, 355); Вгору піднісшись на хвилі високій, Глянув він пильно, і от — недалеко вже землю побачив (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 107).

5. Грунт, який обробляється і використовується для вирощування рослин. Оце піду, нападу на свого Омелька — нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу (Н.-Лев., II, 1956, 16); — Слухав я панське, а думав про мужицьке і знаю одно: селянин без землі — це риба без води! (Стельмах, І, 1962, 373); Колись і в Обухівці шуміла революція: одібрали землі панські та в куркулів (Головко, II, 1957, 133); * У порівн. Бувай здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля святая! (Номис, 1864, № 4562).

6. Країна, край, держава. Еней в чужих землях блукає, Дружину в поміч набирає (Котл., І, 1952, 214); Мій рідний край, моя земля велика-превелика! Є в ній степи, ліси, поля, моря, і гори, й ріки (Забіла, Одна сім’я, 1950, 5).

◊ Вели́ка Земля́ див. вели́кий; За три́дев’ять (за сім) земе́ль — дуже далеко. Гостро пахло дощем, хоч, може, він випав десь за тридев’ять земель (Дмит., Наречена, 1959, 152); Той пломінь у собі за сім земель поніс [батько] (Рудь, Дон. зорі, 1958, 3); Земля́ обітова́на див. обітова́ний.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 557.

Земля́, лі́, ж.

1) Земля. Сирая земля, — ти ж мати моя. Мет. 19. Будь багатий, як земля. Маркев. 4. Де проїдуть — земля горить, кров’ю підпливає. Шевч. 196. На тій землї ростиме инше древо. К. Іов. 18. Зе́млю роби́ти, управля́ти. Обрабатывать землю. Ой там будуть нашими костями землю управляти. Чуб. V. 1004. Уда́рити ли́хом об зе́млю. Забыть горе, оставить печалиться. Козацтво, ударивши лихом об землю, садило гайдука. Стор. МПр. 126.

2) Земля, страна. Ги, земле турецька, віро бусурменська. Дума. Був у землі Уць чоловік на ймення Іов. К. Іов. 3. Встає шляхецькая земля. Шевч. 131. Виходила до його вся земля. Єв. Мр. І. 5.

3) Земля, земной шаръ. На місяці, як і на землі, єсть гори та долини. Ком. І. 90. Земля у поясі має 37000 верстов навкруги себе. Ком. І. 16. Ум. Земе́лька, зе́мленька. Грин. III. 302.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 149.

земля́ (зменшено-пестливі — зе­ме́лька, зе́мленька) —

1) верхній шар земної кори, а також уся зем­на куля як місце життя людей і всього живого (на противагу небу (див. не́бо 1) як видимого над по­верхнею землі повітряного про­стору); з давніх-давен (ще з язич­ницьких часів) земля шанувалася та обожувалася як мати, що родить (дає) людям усе, потрібне для жит­тя, і забирає до себе по смерті; за Біблією, «на початку Бог створив небо та землю», відділивши твердь від води; «і назвав Бог суходіл: «Земля», а місце зібрання води назвав: «Море»; від традиційно­го (дохристиянського і християн­ського) поклоніння землі в мові закріпилися епітети: Божа, пра­ведна, свята, рідна, священна, щед­ра, багата; в народній уяві висту­пає персоніфікованою істотою, то­му не можна бити києм по землі, бо їй болить, і це великий гріх; у разі кривди земля може розступи­тися й поглинути злого чи грішни­ка (звідси прокляття «бодай тебе земля поглинула!» і клятьба «земля нехай підо мною розступиться!», «щоб мені крізь землю провалитись!», «щоб нас живих земля по­жерла!»); великого грішника по смерті свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаянний), а по­хований — не згниє (звідси й про­кляття — «бодай тебе [свята] земля не прийняла!», «нехай тебе свята земля не прийме!», «щоб його зем­ля не прийняла!»); див. ще небо 1; на Ду́хів день (див.) земля іменин­ниця, а від Введе́ння (див.) до Благові́щення (див.) — свято землі: в ці дні Бог її благословляє; вона будиться від зимового сну, і будиться все, що в ній живе; після Благові­щення можна порядкувати на зем­лі, недарма й кажуть; «Держімося землі, бо земля держить нас»; зем­ля символізує багатство і плід­ність; при пологах баба бажала но­вонародженому: «Щоб був бага­тий, як земля, дужий, як вода»; на Буковині староста бажав молодим, щоб «були багаті, як осінь, а ситні, як свята земля ситна»; молодій ба­жали, «щоб була плідна, як земля»; доброзичливо бажають: «Щоб ся мав, як свята земля!»; земля висту­пає й символом клятви (отже, здавна вона найвірніший свідок), тому, клянучись, їдять землю або цілують її; вірять, що земля не по­дарує тому, хто не дотримає слова (тому й кажуть: «Хоч ти землю їж, не повірю!»); у Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «Як заприсяг­неться землі з’їсти, то такої прися­ги ніхто не зламає» або ще: «Земля жива, — вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гні­вається. Гнівається того, що її не шанують. Вона — наша мати, во­на — свята! її цілувати треба, кла­няючись…»; свята земля не тер­пить пролиття крові, особливо не­винної (також за Біблією); проли­ту на землю кров треба відразу ж засипати землею, щоб не побачи­ло її сонце; земля уособлює також могилу, останній спочинок праху людини, тому кажуть: «Земля всіх приймає: і здорових, і слабих», «Земля наша мати: всіх зрівняє і помирить»; лежати в землі — це бути похованим, покійним («Тіль­ки той не грішить, хто в землі ле­жить»); сажень землі — це викопа­на яма для поховання людини, мо­гила: «Більше сажня землі ніякий пан не потребує». Сирая земля — ти ж мати моя (А. Метлинський); Далеко, як небо од землі (приказка); Ялова земля не нагодує, а сама їсти просить (прислів’я); фразеологіз­ми: лягти́ в зе́млю — загинути, вмерти; поту́пити о́чі до землі́ — нахиливши голову від почуття со­рому, ніяковості, незручності, ди­витися вниз; прикипі́ти до землі́ — завмерти, застигнути на місці віл сильних переживань, великої не­сподіванки; сте́рти з лиця́ землі́ — знищити дощенту; топта́ти зе́м­лю — бути живим, жити. Що зем­лею закривають, те й забувають (приказка); Вже землю топтати більш не буде (прислів’я — тобто помре); уда́рити ли́хом об зе́млю — забути горе, перестати сумувати; як крізь зе́млю провали́тися — без­слідно щезнути, згинути. Бувай здорова, як риба, гожа, як вода, ве­села, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля святая! (припо­відка);

2) ґрунт, який обробляєть­ся для вирощування рослин; од­вічна мрія селянина — мати влас­ний наділ, власне поле; душа українця хліборобська, тому спо­конвіку він працює на землі; див. ще землеро́бство. Селянин без зем­лі — що риба без води (приказка);

3) країна, край, держава; пop. в У. Самчука: «Благословенна будь! Прийми від мене тепле, добре сло­во, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері. Вертаю. Пренепорочна і Свята… Я більше нічого не можу дати… Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно з чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче конана, Тобі, кровно-рідна». Та земля ми­ла, де мати родила (прислів’я); Рід­на земля — мати, а чужа — мачуха (прислів’я); Мій рідний край, моя земля, велика-превеликаї (Н. Забі­ла);

4) земля́ обітова́на = обітова­́на земля́ див. обітова́ний;

5) пуп (центр) землі́ див. вода́ 1;

6) три­дев’я́та земля́ див. тридев’я́те ца́рство;

7) тридеся́та земля див. тридеся́те ца́рство;

8) Волинська земля́ див. Воли́нь.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 243-245.