по́хорон —
1) старовинний обряд проводів небіжчика і поховання тіла померлого; погреб; звичайно його здійснюють на третій день після смерті; також проводжання померлого в останню путь; порядок походу — хрест, віко, хоругви, хор, священик, домовина, близькі родичі, дальні родичі, чужі; обряд спрямований на те, щоб допомогти покійному легко пробувати на тому світі й скоріше потрапити до раю; здавна існують два способи поховання — спалення, що походить від язичницьких часів, та ховання (закопування) в землю (на Лівобережжі — спалювали, на Правобережжі — закопували); спалення постало від вірування в те, що душа небіжчика разом із димом і вітром відразу дістається на небо до раю, а закопування в землю постало від того, що тим хотіли убезпечити себе від шкоди з боку померлого (щоб не вставав і не приходив; звідси — хова́ти, хорони́ти); кладуть покійника в яму, лицем на схід сонця, себто на схід ногами, а головою на захід; так що коли встане він перед Страшним судом, то буде дивитися на схід сонця, звідки буде йти Спаситель світу; з часом обслуговування поховального обряду взяла на себе церква (звідси «де вінчають, тут і ховають»); про способи поховання див. ще дубовина, домови́на, са́ни; про похоронні обряди див. небі́жчик, голосі́ння, йо́йкання, три́зна, Про́води. Треба йти на похорон, то хоч поможу людям плакати (приповідка); Вона була на похороні і бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму (Марко Вовчок);
2) по́хорони Костру́ба див. Костру́ба [свя́то];
3) по́хорони Яри́ла див. Яри́ло 2.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 475.