НЕБІ́ЖЧИК, а, ч.

1. Померла людина; покійник. Панталаха впав лицем до помоста і, розтріскавши собі голову, відразу став небіжчиком (Фр., II, 1950, 263); Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика (Тулуб, В степу.., 1964, 20); // перев. у прикладці, розм. Про померлу людину. — Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав.. поранений, неперев’язаний (Головко, II, 1957, 496); — Ще мій батько небіжчик говорив, що Ярило.. їде по землі на білому коні (Стельмах, І, 1962, 407).

2. заст. Бідолаха. Його [Енея] мутило І коло серденька крутило, Небіжчик часто щось вздихав (Котл., І, 1952, 112).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 248.

Небіжчик, ка, м.

1) Покойникъ.

2) Бѣдняжка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 537.

небі́жчик (ж. небі́жчиця) — померла людина; покійник; у давні часи померлих як охоронців родини ховали спершу в себе в хаті (під порогом чи під покутем; див. ще культ 3; ці місця вважалися почес­ними, бо там нібито жив домовий охоронець (домовик, хатнє боже­ство); небіжчик, вірили, стає дуже сильним після смерті і охороняє рід, але горе тому (передусім чужо­му), хто з ним стрінеться вночі; хо­вали мерців і на роздоріжжях (осо­бливо самогубців), чому розпуття небезпечними часом вважають і досі; царство померлих спрадавна звуть Нав, або Нав’є (див.); здавна померлого закопують у зе́млю (див), тобто хоронять, ховають (звідси по́хорон); за повір’ями, небіжчика цілують у лоб, пор. у Н. Рибака: «Попросили, щоб у чоло не цілував, як небіжчика»; коли помина­ють небіжчика, його душа навіду­ється додому; за Різдвяною вече­рею померлих родичів поминають неодмінно; слово походить від слова Бог (той, кого вже не опікує земний Бог); Кожний небіжчик добрий (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 387-388.