СА́НИ, е́й, мн. Зимовий віз на полозах. Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні (Коцюб., І, 1955, 84); Сани ледве сунулись, риючи полоззям глибокі кучугури (Мик., II, 1957, 282); Привикне, кажуть, собака завозом бігти, то й за саньми побіжить! (Мирний, І, 1949, 360); На бузкові завзято розщебеталась вівсянка, повчаючи хлібороба: «Кинь сани, бери віз-з-з, кинь сани, бери віз-з-з!» (Стельмах, II, 1962, 259); // Приблизна міра ваги, об’єму, що дорівнює поклажі одних саней. Сани дров.

◊ Ріжна́ті са́ни див. ріжна́тий; Сіда́ти (сі́сти) не в (на) свої́ са́ни; Сіда́ти (сі́сти) в (на) чужі́ са́ни — займати невідповідне місце на службі, в суспільстві тощо. [Василь (сумно):] Ех! сіла ти, Марусе, на чужі сани, ускочила, рибонько, у ятерину,— б’єшся, тріпаєшся там — немає тобі виходу! (Мирний, V, 1955, 104).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 52.

Сани, не́й, ж. мн. Сани. Не в свої сани вліз. Ном. № 9601. Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми. посл. ум. Са́нки, саночки́. См. Са́нка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 102.

са́ни = са́нки́ (зменшене — са­ночки́) — зимовий віз на полозах; у давнину це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; власне віз з’явився пізніше, коли до саней доробили колеса; у давнину на са­нях везли або несли покійника до могили і ховали разом з ними, — аби йому було легше дістатися раю; це стало ритуальним похо­вальним звичаєм; так поховали князя Володимира Великого; зви­чай ховати вищих осіб на санях вивівся в середні віки, а серед простих людей довго зберігався, зокрема на Закарпатті, Буковині та в Галичині; символізують розплату за насолоду («Любиш їздити (ката­тися) — люби й саночки возити», «Саньми — ангельська їзда, та дідьчий виверт»), пересторогу від втручання не в свою справу («Не в свої сани не влазь», «У чужі сани не сідай»); від похорону на санях залишилася загадка: «Бігунчики біжать, ревунчики (воли) ревуть, сухе дерево (труну) везуть». Готуй літом сани, а зимою віз (прислів’я); Ні сюди, ні туди, ні саньми, ні ко­лесами, ні зимою, ні літом (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 522.