ГОЛОСІ́ННЯ, я, с.

1. Дія за знач. голоси́ти¹ 1, 2 і звуки, утворювані цією дією. Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? (Л. Укр., І, 1951, 41); Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння (Мирний, II, 1954, 300); * У порівн. Голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер.., як жалібне голосіння по помершім [померлому] (Фр., IV, 1950, 339).

2. Старовинні народні обрядові пісні (на похоронах, весіллі і т. ін.); плач. Незаперечна схожість дум з голосінням виявляється не тільки в їх окремих образах, але перш за все в речитативно-імпровізаційній манері виконання (Нар. тв. та етн., 1, 1957, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 116.

Голосіння, ня, с. Плачъ, рыданіе, жалобное причитаніе. Мати не почула її голосіння, що так і ридає. Кв.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 305.

голосі́ння — ритуальний (ще до­християнський) поховальний об­ряд, що супроводжується старо­винними народними обрядовими піснями-плачами речитативного характеру; прикладом похоронно­го голосіння є плач Ярославни в «Слові о полку Ігоревім», але сам обряд відомий з найдавніших до­християнських часів у багатьох єв­ропейських народів; про голосіння згадує Біблія: «І прибув Авраам го­лосити над Саррою та плакати за нею»; в українських обрядах по покійнику плаче тільки рідня, за­звичай самі жінки; проте у Захід­ній Україні ще й тепер є фахові голосільниці; голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою та на поминках; на Лемківщині знаний обряд йойкання; як ховали гетьма­на Івана Мазепу в серпні 1709 р. в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й го­лосили; найдавніші відомості про голосіння — це дані Іпатіївського літопису під 945 р. про княгиню Ольгу, яка просить учинити три́з­ну (див.), — «да поплачюся над гробом єго»; коли вчинили тризну (пізніше християнство це заборо­нило, наслідуючи застереження Біблії), княгиня «плакася по мужи своєм»; голосіння-плач стало зго­дом жанровою формою староукра­їнської літератури у М. Смотрицького, Г. Смотрицького, К. Остро­зького, І. Вишенського.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 141.