земля́ (зменшено-пестливі — зе­ме́лька, зе́мленька) —

1) верхній шар земної кори, а також уся зем­на куля як місце життя людей і всього живого (на противагу небу (див. не́бо 1) як видимого над по­верхнею землі повітряного про­стору); з давніх-давен (ще з язич­ницьких часів) земля шанувалася та обожувалася як мати, що родить (дає) людям усе, потрібне для жит­тя, і забирає до себе по смерті; за Біблією, «на початку Бог створив небо та землю», відділивши твердь від води; «і назвав Бог суходіл: «Земля», а місце зібрання води назвав: «Море»; від традиційно­го (дохристиянського і християн­ського) поклоніння землі в мові закріпилися епітети: Божа, пра­ведна, свята, рідна, священна, щед­ра, багата; в народній уяві висту­пає персоніфікованою істотою, то­му не можна бити києм по землі, бо їй болить, і це великий гріх; у разі кривди земля може розступи­тися й поглинути злого чи грішни­ка (звідси прокляття «бодай тебе земля поглинула!» і клятьба «земля нехай підо мною розступиться!», «щоб мені крізь землю провалитись!», «щоб нас живих земля по­жерла!»); великого грішника по смерті свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаянний), а по­хований — не згниє (звідси й про­кляття — «бодай тебе [свята] земля не прийняла!», «нехай тебе свята земля не прийме!», «щоб його зем­ля не прийняла!»); див. ще небо 1; на Ду́хів день (див.) земля іменин­ниця, а від Введе́ння (див.) до Благові́щення (див.) — свято землі: в ці дні Бог її благословляє; вона будиться від зимового сну, і будиться все, що в ній живе; після Благові­щення можна порядкувати на зем­лі, недарма й кажуть; «Держімося землі, бо земля держить нас»; зем­ля символізує багатство і плід­ність; при пологах баба бажала но­вонародженому: «Щоб був бага­тий, як земля, дужий, як вода»; на Буковині староста бажав молодим, щоб «були багаті, як осінь, а ситні, як свята земля ситна»; молодій ба­жали, «щоб була плідна, як земля»; доброзичливо бажають: «Щоб ся мав, як свята земля!»; земля висту­пає й символом клятви (отже, здавна вона найвірніший свідок), тому, клянучись, їдять землю або цілують її; вірять, що земля не по­дарує тому, хто не дотримає слова (тому й кажуть: «Хоч ти землю їж, не повірю!»); у Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «Як заприсяг­неться землі з’їсти, то такої прися­ги ніхто не зламає» або ще: «Земля жива, — вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гні­вається. Гнівається того, що її не шанують. Вона — наша мати, во­на — свята! її цілувати треба, кла­няючись…»; свята земля не тер­пить пролиття крові, особливо не­винної (також за Біблією); проли­ту на землю кров треба відразу ж засипати землею, щоб не побачи­ло її сонце; земля уособлює також могилу, останній спочинок праху людини, тому кажуть: «Земля всіх приймає: і здорових, і слабих», «Земля наша мати: всіх зрівняє і помирить»; лежати в землі — це бути похованим, покійним («Тіль­ки той не грішить, хто в землі ле­жить»); сажень землі — це викопа­на яма для поховання людини, мо­гила: «Більше сажня землі ніякий пан не потребує». Сирая земля — ти ж мати моя (А. Метлинський); Далеко, як небо од землі (приказка); Ялова земля не нагодує, а сама їсти просить (прислів’я); фразеологіз­ми: лягти́ в зе́млю — загинути, вмерти; поту́пити о́чі до землі́ — нахиливши голову від почуття со­рому, ніяковості, незручності, ди­витися вниз; прикипі́ти до землі́ — завмерти, застигнути на місці віл сильних переживань, великої не­сподіванки; сте́рти з лиця́ землі́ — знищити дощенту; топта́ти зе́м­лю — бути живим, жити. Що зем­лею закривають, те й забувають (приказка); Вже землю топтати більш не буде (прислів’я — тобто помре); уда́рити ли́хом об зе́млю — забути горе, перестати сумувати; як крізь зе́млю провали́тися — без­слідно щезнути, згинути. Бувай здорова, як риба, гожа, як вода, ве­села, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля святая! (припо­відка);

2) ґрунт, який обробляєть­ся для вирощування рослин; од­вічна мрія селянина — мати влас­ний наділ, власне поле; душа українця хліборобська, тому спо­конвіку він працює на землі; див. ще землеро́бство. Селянин без зем­лі — що риба без води (приказка);

3) країна, край, держава; пop. в У. Самчука: «Благословенна будь! Прийми від мене тепле, добре сло­во, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері. Вертаю. Пренепорочна і Свята… Я більше нічого не можу дати… Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно з чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче конана, Тобі, кровно-рідна». Та земля ми­ла, де мати родила (прислів’я); Рід­на земля — мати, а чужа — мачуха (прислів’я); Мій рідний край, моя земля, велика-превеликаї (Н. Забі­ла);

4) земля́ обітова́на = обітова­́на земля́ див. обітова́ний;

5) пуп (центр) землі́ див. вода́ 1;

6) три­дев’я́та земля́ див. тридев’я́те ца́рство;

7) тридеся́та земля див. тридеся́те ца́рство;

8) Волинська земля́ див. Воли́нь.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 243-245.