ТРОЯ́Н, а́, ч., заст.

1. Троє (коней). На друге літо — обзавівся [Максим] трояном коней (Мирний, І, 1949, 238); Його примчав на мальованій таращанській бричці троян вороних коней (Стельмах, І, 1962, 319).

2. Вид танцю з притупуванням правою ногою. Пустилась трояна, приспівуючи (Барв., Опов.., 1902, 45).

Дава́ти (да́ти) трояна́ — танцюючи, притупувати правою ногою.

3. Рід гри. Хто у лозу, Хто в трояна,.. Хто в хрещик з дівоньками грає (Укр. поети-романтики.., 1968, 289).

4. Батько трьох близнят.

5. Конюшина лучна.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 288.

I. Троян, на, м.

1) Отецъ, имѣющій трехъ близнецовъ. Черк. у.

2) Тройка (лошадей). Максим подарував Чіпці троян добрих коней. Мир. ХРВ. 342.

3) Родъ танца. Пустилась трояна, приспівуючи. Г. Барв. 45.

4) Раст. Trifolium pratense L. ЗЮЗО. I. 139.

II. Троян, на, м. = Трійка. Вх. Зн. 71.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 288.

Троя́н — у дохристиянських віруваннях — бог, що стояв у ряду головних слов’янських богів — Хорса, Велеса, Перуна; можливо, Со́нце (див.), світле-пресвітле(-три-світле); у «Слові о полку Ігоревім» уживається чотири рази як присвійний прикметник, наприклад «Земля Трояня» у значенні «Русь»; пов’язують назву з трійцею Сварожичів, визначаючи як епітет їхнього батька Сварога; як відомо, в народі троян позначає батька трьох синів-близнюків; з огляду на контексти «Слова о полку Ігоревім», де ця назва вживається, можна вважати, що йдеться не про кого іншого, як про найвище божество старої Русі, володаря й символу цієї землі; триєдиність сонця могла поставати від незвичайності природного явища, коли на небі з’являлося три сонця; в Іпатіївському літопису під 1140 і 1141 р. читаємо: «Стояло сонце в крузі, а посередині круга — хрест, а посередині хреста — сонце, а поза кругом обабіч — два сонця»; «Предивне знамення було на небі: було три сонця, що сіяли межи собою, і три стовпи, що стояли од землі до неба, а над ними усіма вгорі був, як дуга, місяць, що окремо стояв»; була навіть книга під назвою «Знамення місячне і сонячне. Як три бувають сонця».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 607-608.