СО́НЦЕ, я, с.
1. Центральне небесне світило сонячної системи, що має форму гігантської розжареної кулі, яка випромінює світло й тепло. Термоядерні реакції, які відбуваються в надрах Сонця, супроводжуються виділенням великої кількості нейтрино (Знаная.., 7, 1965, 11); Сонце виглянуло з-за діброви, неначе висунуло золоте чоло з пучком золотих кучерів навкруги (Н.-Лев., VII, 1966, 89); Зажурився Тарас Григорович, і на сторінках його крихітної книжечки з’явилися сумні рядки про те, що не гріє сонце на чужині (Тулуб, В степу.., 1964, 156); * У порівн. Її осліплює яскраве сяйво великої, мов сонце, люстри (Стельмах, І, 1962, 296).
◊ Від (од) схід со́нця див. схід; До́ки (по́ки) [й] сві́ту (сві́та) [й] со́нця (сві́ту-со́нця, со́нця-сві́ту і т. ін.): а) довіку, поки небесне світило світить, весь час; вічно.— Лихе минеться та й забудеться, а добре — довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця! (Мирний, IV, 1955, 338); б) (із запереч. не при присудку) ніколи. — Щоб я тебе з Вихорами не бачив, доки світу й сонця… (Тют., Вир, 1964, 250); Дивувались на шотландську волю І стороннії чужії люди, Всі казали: «Поки світа сонця У ярмі шотландський люд не буде!» (Л. Укр., І, 1951, 362); До [світ] со́нця — дуже рано, до настання дня. — Грай, музико! До світ сонця Все проп’ю, щоб люди знали! (Граб., І, 1959, 530); Повставали [ми] раненько, до сонця (Вовчок, І, 1955, 74); До схід со́нця див. схід2; Зайшло́ со́нце наві́ки кому — хто-небудь помер. 24 липня славному синові українського народу Максимові Рильському зайшло сонце навіки (Нар. тв. та етн., 1, 1970, 53); Засія́є (засія́ло) со́нце див. засія́ти; За со́нцем — у напрямку руху сонця; За́хід со́нця див. за́хід3; Кра́сне со́нце див. кра́сний; Крути́ти (верті́ти) як (мов, немо́в) ци́ган со́нцем див. ци́ган; Мі́сце під со́нцем — місце, призначення в житті, суспільстві і т. ін. Поезія Янки Купали змальовувала величний образ працелюбного білоруського народу, який усвідомив свою роль в історичному процесі, своє право на місце під сонцем (Літ. Укр., 6.VII 1962, 2); Навпаки́ со́нця — проти руху сонця, не в тому напрямку, в якому рухається сонце. Йшла [нанночка] по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця (Кв.-Осн., II, 1956, 198); Під со́нцем — у світі, на землі, на волі. Я квітку не можу зірвати, бо їй, як людині, болить. Як нам, моє серце крилате, під сонцем їй хочеться жить (Сос., II, 1958, 110); Про́ти со́нця — обличчям до сонця. — Хлопці! — крикнув я. — Нас зраджено! Ми їдемо проти сонця, на південь, а путь наша мусить лежати на протилежну сторону (Ю. Янов., II, 1958, 71); [Ра́зом] із со́нцем — рано, удосвіта. Думка була виїхати разом із сонцем, бо не близька дорога (Гончар, Тронка, 1963, 178); Сві́та-со́нця не ба́чити (поба́чити) — бути в неволі. — Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці.., світа-сонця не бачить (Тют., Вир, 1964, 304); Со́нце в кру́зі див. круг1; Со́нце захо́дить (зайшло́) див. захо́дити; Со́нце з обі́д [зверну́ло] див. обі́д; Со́нце під обі́д [відійшло́ (підпливло́ і т. ін.)] див. обі́д; Со́нце скрива́ється (скри́лося) див. скрива́тися.
2. Відбиття, відображення чим-небудь або у чомусь цього небесного світила. Вода в широкому Дніпрі, Де плавають сонця, В старій криниці, У відрі, В баклазі у бійця (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 56); // Величезна розжарена маса чого-небудь, що нагадує небесне світило; яскравий спалах чого-небудь. Ніхто з учасників експедиції не бачив самого вибуху [атомної бомби], не бачили вони над просторами океану того зловісного.. сонця, що його засвітила варварська рука (Гончар, Тронка, 1963, 199); Нагрітий спочатку метал тепер треба було тільки підігрівати. І електричні сонця знову засяяли біля всіх шести швів (Собко, Біле полум’я, 1952, 312).
3. Світло й тепло, що випромінюються цим світилом. Опришок постояв хвилинку, весь у сонці, потім злегка
CОНЦЕЛЮ́Б, а, ч. Той (те), хто (що) любить сонце. Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце (Сенч., Опов., 1959, 253); Маленькі клени тягнулися вгору.. Жадібні сонцелюби, вони навперейми з іншими рвалися вгору, квапилися рости (Жур., До них іде.., 1952, 93); * Образно. Минуло п’ять років відтоді, як відійшов у вічність великий сонцелюб — поет-академік Максим Тадейович Рильський (Літ. Укр., 5.IX 1969, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 9. — С. 458 - 459.
со́нце (зменшено-пестливі — со́ненько, со́нечко) —
1) (як астрономічна назва — з великої літери, як загальна — з малої) центральне небесне світи́ло (див.), а також світло і тепло, що ним випромінюється; як символ Всевидючого божества, Вищої космічної сили, Центру буття, Матері Всесвіту, осяяння, слави, величі світило-сонце в різний час наділене народом різними сакралізованими найменнями — О́ко Бо́же, Дід-Всеві́д, Со́нце Пра́ведне, Со́нце Кра́сне (Пресві́тле), Дажбо́г, Бо́жич, Білобо́г, Яри́ло, Ла́до, Купа́йло, Світови́д; за народними уявленнями, сонце — найвеличніше творіння богині Лади і бога Сварога; збереглася стародавня приказка: «Чекай сонцевої матері, Божого суда!»; поклоніння світилу засвідчують народні замовляння: «Зійди, зійди, сонечко, на наше полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко!»; сонцю присвячувалися великі старовинні празники — Різдво, Купала, Коляда та ін.; разом з тим це пов’язано з віруваннями, за якими в дні великих свят сонце на сході переливається різними кольорами; про це явище кажуть: сонце грає, скаче, купається, стрибає, танцює, гуляє, дрижить, тріпоче, двоїться, кружляє, кланяється, міняється, квітне, красується, до вінця іде, жениться; пор. щодо конкретного свята: на Купала — купа́ється, на Здвиження — здвига́ється, на Різдво (Великдень) — раді́є; мотив сонячної гри відображено у купальських піснях: «Грало сонечко на Івана», «Проти Івана сонце грало», «Рано на Івана сонце грало» тощо; те саме пов’язують із Великоднем, про що зауважує С. Килимник: всі так вірили в це, що, здавалося, сонце грає, чатує, радіє, заглядає всюди, щоб принести щастя й добробут; народ сприймає його буденно в загадці: «Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на ціле Поділля»; споконвіку людина розуміла, що сонце є головним рушієм і джерелом життя на землі; воно дає тепло і світло, без нього приходять на землю ніч і зима, а за ними й смерть; боялися заходу сонця, як його смерті (гадали: «Сонце, що заходить, опускається в інший світ, який знаходиться під землею»); раділи сходові сонця, як його народженню; як джерело життя з давніх-давен сонце обожувалося (звідси Бо́же, Святе́ со́нце), уосібнювалося (звідси вислови, де дії сонця уподібнюються діям людини, — «сонечко в дорозі не спіткнеться», «сонце іде на літо, а зима на мороз», «до світу до ночі сонце не стуляє очі»), до нього зверталися, його закликали: «Ой, сонечко, сонечко, виглянь у віконечко: твої дітоньки плачуть, їстоньки хочуть»; пор. у замовлянні: «Добрий день тобі, сонечко ясне! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, ясне й поважне; ти освіщаєш гори, і долини, і високії могили, — освіти й мене перед усім миром: перед панами, перед попами, перед царями, перед усім миром — добротою, красотою, любощами й милощами!»; про його світлоносне проміння складали загадки («Золотий міст на сотню верст»); його називали батьком: «Сонце — батько, а місяць — вітчим»; раділи весняному й літньому сонцю: «Весняне сонце — як дівчини серце», «Сонечко блисне, сорочечка висхне»; зимове сонце порівнювали, навпаки, з холодним серцем мачухи чи циганської матері: «Зимнє сонце, як мачушине серце», «Так се сонце світить, як цигана мати жалує»; сонця боїться всяка нечиста сила, тому діє вночі; із сонцем пов’язані народні прикмети, — «блідий захід сонця — на негоду», «червоний захід сонця — на погоду», «не лягай спати перед заходом сонця, бо будеш мати страшний сон», «сонце в кругах — до урожаю», див. ще Купа́ла1. Ой звечора вітер віє, а зрання сонце гріє (А. Метлинський); фразеологізми: по́ки со́нце сві́тить, по́ки сві́ту со́нця — довіку, завжди або ніколи; сві́та-со́нця не ба́чити — бути в неволі;
2) уживається як традиційне уособлення того (тієї), хто є джерелом життя, радості, втіхи для когось, тобто коханої людини; пестливими формами називають також маленьких дітей. Нема мого миленького, Нема мого сонця (пісня); Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце (П. Грабовський); Кого я покохала, Стане сонцем той мені (М. Чернявський);
3) (з великої літери) у дохристиянських віруваннях — окремий бог; спочатку, очевидно, богиня (у колядках зустрічаємо часто «жіночі» порівняння: со́нце-княги́ня, со́нце-ма́тір, со́нце-вдова́, со́нце-па́нна); Сонце через калинові й золоті мости приходить у гості до Пана Господаря, якогось світлого бога, можливо, Білобога чи пізніше Сварога, батька Сонця, чи Дажбо́га (див.),про що пише Іпатіївський літопис: «Солнце царь, сын сварогов, є же єсть Дажьбог»; поступово Сонце набирає чоловічих рис, ототожнюючись з Дажбогом; княгиня Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» звертається до Сонця як до Господина, отже до Господа (тоді ці поняття ще не розрізнялися); там же Сонце називається «світлим-трисвітлим»; русичі називали Сонце Троя́ном (див.), уосібненням трьох сонць в одному; старовинна назва Сонця або ж його матері — Коляди (можливо, від ко́ло, бо сонце «ходить по колу»); див. ще Коляда́1; ймовірно, що триєдиність Сонця полягає у триосібності (батько Дажбог, мати Коляда і спочатку дочка Сонце, згодом переосмислений син Сонце); слов’яни були ревними сонцепоклонниками, тому до нас дійшли фольклорні «Божі» образи Сонця: святе́, чи́сте, Бо́же, пра́ведне, благові́сне, свято́чне, свяще́нне; пор. у народній пісні: «Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне»; прикмети божества пізніше було перенесено на Христа як Со́нце Пра́вди; відгомоном поклоніння Сонцю є народні вислови («Досить (буде) одного сонця на небі», «Сонце на всіх однаково світить»), а також деякі вірування, — «на Купала (подекуди на Великдень) сонце грає (гуляє, скаче), бо жениться й танцює»; Сонце — це око Боже, вид Божий, тому, щоб удався коровай, співають, аби він був, «як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко»; Божественний образ Сонця зберегли й колядки, у яких «сонце — жінка, місяць — чоловік, зорі — діти»;
4) тільки со́нечко = бе́дрик = бо́жа корі́вка — невеликий жучок круглої або подовженої форми, що має червонувате або жовтувате чи жовтогаряче з чорними цяточками забарвлення; за повір’ям, райська комаха, що літає до неба і передає богові від людей прохання, приносить відповідь, попереджає про небезпеку, прогнозує врожай, тривалість життя людини; пов’язана з магічним числом сім (див.); У сонечка на спині сім плямок, як сім дітей у бога Сонця і сім днів у тижні; не можна душити комаху — це великий гріх; за повір’ям, коли посадити його на руку, він злітає у тому напрямку, куди дівчина піде заміж чи звідки хлопець візьме дружину; при цьому треба приказувати: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко та скажи мені: куди заміж іти? (де я буду женитися?)», «Бедрик-ведрик, здійми крилонька, полети до сонечка, куди моя доленька» або «Петрику-бедрику, полети й покажи, звідкіль буде жінка!», «Бедрику, бедрику, лети в тую сторону, звідки свати прийдуть!», «Бедрику, бедрику, скажи мені правдоньку, де мій милий проживає, чом до мене не вертає?»; вірили й у те, що комаха може передвіщати дощ, тому примовляють: «Бедрику, бедрику, скажи мені правдоньку, куди буде дощик: чи сюди, чи туди?», «Бедрику золотий, підніми крильця й полети, звідкіль буде дощик, звідтіль буде дощик!»;
5) Со́нце Пра́вди — церковний хрест, оточений колом із сяйвом; його можна часто побачити на фронтонах церков; так звуть також Ісуса Христа, який просвіщає всіх, хто перебуває в пітьмі неуцтва й нерозуму. Може, ще раз Сонце Правди хоч крізь сон побачу (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 564-566.
