РОСА́, и́, ж. Краплі води, що осідають на поверхні грунту, рослин та інших предметів, коли з ними стикається охолоджений приземний шар повітря. Поки сонце зійде, роса очі виїсть (Номис, 1864, № 5679); Ліс ще дрімає в передранішній тиші… Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою (Коцюб., І, 1955, 148); За лісами день згасає, на траву спадають роси (Гур., Друзі.., 1959, 11); Вставали ми рано, ще тільки починала парувати роса (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 83); * У порівн. Ті сльози швидко висохли, як роса на сонці (Н.-Лев., III, 1956, 340); Росою холодною піт ліг на лоб (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 97); //Мокра від таких крапель трава. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає (Шевч., І, 1963, 65); На світанні знову була атака, ішли на схід сонця по скупих серпневих росах (Гончар, II, 1959, 329); — У нас оце якраз яблука падають… Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні (Тют., Вир, 1964, 349); // Пора доби, коли осідають такі краплі. Одного ранку ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці (Вовчок, VI, 1956, 218); Над лугом підуть тихим льотом журавлі.. В похід росою рушили з землі… Птахи в похід (Ю. Янов., V, 1959, 76); Зустрінеться ватага косарів У час вечірніх рос, що впали на покоси (Рильський, II, 1946, 144); // Краплі будь-якої рідини, що осідають на чому-небудь, покривають щось. Антоша став мокрий і червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса (Коцюб., II, 1955, 386); Окуляри в теплій хаті зайшли росою, і староста нікого не видів (Март., Тв., 1954, 197); Чом очі карі сліз роса укрила..? (Гонч., Вибр., 1959, 341).

∆ Борошни́ста роса́ — назва хвороби рослин, при якій на листях і стеблах з’являється білий наліт, що нагадує борошно. Борошниста роса.. найбільше уражує пізні посіви люпину (Шкідн. і хвор.. рослин, 1956, 159);

Ме́дяна́ роса́ див. ме́дяни́й.

◊ Щоб тобі́ (вам) з води́ й [з] роси́ йшло́ див. іти́.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 881.

Роса, си, ж.

1) Роса. Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Ном. № 5679. Сама ще молоденька, тільки як роса біла. МВ. І. 102. Перегнати на ро́су кого́. Задать кому. Ном. № 3470.

2) Божа роса. Молочные продукты. Ном. № 12371. За божу росу (молоко) не беруть грошей. Ном. № 12372. Ум. Росинка, росиночка, росиця, росичка, ро́сонька. Чуб. V. 283. Чуб. III. 476. Сонечко зійшло, росиця спала. Мет. 322.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 65.

роса́ (зменшено-пестливі — ро­си́нка, роси́ночка, роси́ця, роси́чка, ро́сонька) — краплі води, що осіда­ють на поверхні ґрунту, рослин та інших предметів, коли з ними сти­кається охолоджений шар повітря; символ здоров’я, бо має цілющі властивості (лікує очі), особливо на Весняного Юрія («юр’євська роса»); пов’язується з Божою бла­годаттю; плодючість роси відтво­рено в приповідці: «Діти — то Бо­жа роса»; символізує дівочу красу, як у пісні, де Юрій звертається до матері: «Ти подай, матко, ключі Одімкнути Небо, Випустити росу, Дівоцькую красу»; чудодійна, бо додає краси, особливо на Івана Купала; разом з тим в українських народних піснях символізує часто сльози, отже горе: «Упала роса на мої карі очі, а дрібні слізки на мої білі ніжки», «Чорна галочка на ро­киті сиділа, хотіла рокиту обломи­ти, — рокити не обломила, іно ро­су оббила. Дівка Домаха на посаді сиділа, хотіла матінку розвесели­ти — матінку не розвеселила, іно гірше засмутила», «Де матуся пла­че, тихий дунай тече; де плаче сес­триця, там стоїть води криниця; де милая ридає, там і роси немає», «Ой, стояла я з вечора до півночі, та впала роса на мої карі очі; не так на очі, як русую косу, либонь, я, мати, віночка не ношу»; пор. у приповідці: «Доки сонце зійде, ро­са очі виїсть»; у колядках, які слав­лять Христа, роса теж символізує сльози; оскільки сльоза символізує і чистоту, то цю прикмету перене­сено й на росу як засіб очищення від деяких хвороб, наприклад від лишаїв, від корости; з Божою ро­сою порівнювали молоко: «За Бо­жу росу не беруть грошей»; роса зникає, як тільки встає сонце, звідси загадка: «Ішла пані через гори-доли, розсипала пацьорки: мі­сяць видів — не повидів, сонце встало — позбирало»; звідси й символіка скороминучості: «Моя пригодонька, моя пригодонька, як літня роса: як вітер повіє, а сонце пригріє, спаде вона вся»; ще варі­ант: «Бо моя пригода, козацькая врода, як рання роса: як вітер по­віє, сонечко пригріє, роса на зем­лю впаде, так моя неслава, люд­ська поговірка, усе марно пропа­де»; пop. ще: «Ой, не бійся батень­ка свого, ой, бійся мене та й молодого: батенькова гроза — як літня роса, моя гроза — гірш лю­того мороза» (тут літня роса про­тиставляється морозові, тобто інеєві, ожеледі, або зимовій росі, що колись так і звалася — моро́зом). Сама ще молоденька, тільки як роса біла (Марко Вовчок); На тім noдвір’ї впала росиця, 3 тої росиці стала криниця, А в тій крини­ці Пречиста Діва Христа купала (колядка); у сполученні: з во́ди і з ро́си — уживається як побажання доброго здоров’я; перегна́ти на ро­су́ — побити когось.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 509.