ПЕРУ́Н, а́, ч.
1. У східних слов’ян — бог дощу, блискавки і грому.
2. перен., заст. Грім. А нехай же тебе перун ясний трісне! — лаявся навіть побожний пан Пєнтак, знаходячи в снігу порожню коробку від сигар (Козл., Ю. Крук, 1957, 457); *У порівн. Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії за́спані серця, Спокійні чола соромом захмарить І нагадать усім, що зброя жде борця (Л. Укр., І, 1951, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 6. — С. 334.
Перун —
1) у слов’янській міфології — бог грози (грому, блискавки, дощу); володар неба, син Білобога, «бог над богами»; пізніше бог-воїн, покровитель війська, визволитель і руйнівник; на крилатих вогнистих конях їздить по небу у вогненній колісниці (назва бога виникла, очевидно, з назви грому perunъ, пов’язаної з pьrati «бити, ударяти»); на кінець І тисячоліття прийшов на зміну Сварогові; творча сила, що все оживляє, податель дощу; на зиму залишає небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає; за повір’ям, як прилетить з вирію зозуля, вона будить Перуна від зимового сну; він відмикає небо й пускає на землю тепло, тому зозуля вважається віщим птахом; зображався срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках; може наводити на всіх страх, бо б’є своїми вогненними стрілами, цебто громом (можливо, він і є Великим Громом Гримучим), спалює блискавкою, може вдарити й злу людину (звідси прокляття — «бодай тебе Перун побив (убив, трісне)!» або в пісні: «Бодай тебе Перун забив темненької ночі!»); Перунові був присвячений дуб як наймогутніше дерево, в яке часом б’є грім; Густинський літопис повідомляє, що перед ідолом Перуна весь час палало вогнище з дубового дерева; за повір’ям, гроза — це битва Перуна з Дивами та бісами; слов’яни вшановували Перуна в четвер (Перуні́в день); його дерев’яна статуя стояла в Києві на Перуновім горбі; після хрещення Русі її скинули в Дніпро, а на її місці поставили церкву Святого Василія (Василь — християнське ім’я князя Володимира); див. ще Яри́ло 1; у Володимировому пантеоні Київської Русі вважався вищим божеством, що видно з його місця у літописних списках богів; наприклад, у П. Загребельного (роман «Диво»): «Там колись стояли наші боги — Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви подніпровської, а голова йому срібна, а вус золотий»; народні варіанти ймення — Перу́нь, Перу́м, Перку́н, Перо́м, Паране́я, Пронько́, Бронько́; слов’янські воїни присягали іменем Перуна перед боєм; бога вважати також покровителем шлюбу;
2) (з малої літери) перу́н = перу́м — грім (див.), бли́скавка (див.); уживається також як прокляття, наприклад: «А перун би ті ясний тріс!», «Бодай те ясний перум стрілив!», «Перун би ті забив з ясного неба!», «Перун би ті тріснув!», «Хай тебе перун трісне!». Затих — і шум дощу, і вітру спів сердитий, і синіх перунів розкотистий удар (М. Драй-Хмара); Перун би тя спалив, що ти мене, молодую, здоров’ячка збавив (коломийка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 444-445.
