Про УКРЛІТ.ORG

наплювати

НАПЛЮВА́ТИ, юю́, ює́ш; наказ, сп. наплю́й; док.

1. Зробити один або декілька плювків куди-небудь, на щось. — Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо (Фр., IV, 1950, 67).

2. перен., розм. Виявити до кого-, чого-небудь зневагу, презирство, байдужість; не порахуватися з кимось. Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! (Шевч., II, 1963, 225); Йому вже давно хотілося наплювати на все — на школу, на рідний дім, на книжки (Збан., Курил. о-ви, 1963, 19).

3. тільки інфін. Уживається для вираження цілковитої байдужості. — Це, знаєте, зовсім не входить в наші плани. Будь інший час — тоді що! Наплювать (Хотк., І, 1966, 171).

Наплюва́ти в ду́шу див. душа́; Не дава́ти (не да́ти) наплюва́ти собі́ в ка́шу див. ка́ша; У ха́ту наплюва́ти — зайти, навідатися до кого-небудь. — До мене! до мене! хоч у хату наплюйте!кричала Параска і на Івана Трохимовича і на Зіньку (Мирний, IV, 1955, 56).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 153.

Наплюва́ти, люю́, є́ш, гл. Наплевать. Наплюю я багачу, коли хліб свій молочу. Ном. № 2559. І в ха́ту не наплює́. И на минутку не заглянетъ, не зайдетъ. Як до чужих, то і на увесь день, а до мене — і в хату не наплювала. Мир. Пов. II. 92.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 510.

вгору