КРИНИ́ЦЯ, і, ж.

1. Глибоко викопана й захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі; колодязь. Марія встала та й пішла 3 глеком по воду до криниці (Шевч., II, 1953, 310); Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць (Головко, II, 1957, 182); * Образно. — Я б радив тобі.., любчику, закинь.. нинішню пригоду в криницю забуття (Фр., III, 1950, 242); * У порівн. Матерні сльози, як криниця: не спити її, не вилити (Ю. Янов., І, 1954, 13).

◊ Каламу́тити во́ду в крини́ці див. каламу́тити.

2. рідко. Те саме, що джерело́ 1. Між коренем пробилася Глибока криниця; Дзюрчить з неї.. Холодна водиця (Щог., Поезії, 1958, 154); Самородних криниць чимало в землі.

3. чого, перен. Джерело (у 2 знач.), скарбниця чого-небудь. І коли через віки невідомий митець знову припаде устами до незглибимої криниці життєвого й художницького подвигу Тараса Шевченка, то й тоді зачерпне він звідти снаги для свіжого слова (Вітч., 12, 1964, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 348.

Криниця, ці, ж.

1) Ключъ, родникъ, источникъ. Піди до криниці; поки півні не співали, умийся водою. Шевч. 15. До доброї криниці стежка утоптана. Ном. № 4471.

2) Одно изъ созвѣздій. По дорозі (млечный путь), саме в розсохах єсть криниця — чотирі зірки, а від неї пішла дівка з відрами — три зірки. Мнж. 148. Ум. Криниченька, криничка. Ой у полі криниченька на чотирі зводи. Мет. 7. Зайду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь. Рудч. Ск. II. 57.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 306.

крини́ця —

1) (зменшено-пест­ливі — крини́ченька, крини́чка) ви­копана й захищена цямринами від обвалів (перев. неглибока) яма для добування води з водоносних ша­рів землі (часто з журавлем); див. ще коло́дязь; обожувана нашими предками як джерело питної води, тому й досі ставлять каплички над криницями, де часто являються чу­дотворні ікони і куди здійснюють хресні ходи; на наявність неглибо­кої води вказувала водолюбна вер­ба, яка засвідчувала близькість під­земних водних джерел; там і копали криницю («Там криниця, де верби­ця»); після комори вели молодих до криниці, накривали хусткою, вони під нею милися і нею витиралися (звідси порада молодій не журитися своєю долею, а «умиватися в крини­ці й помолитися Богові»); пop. ще: «Є в мене криниця край перелазу, Та вмиємося, милесенький, обоє разом»; криниця символізує й ко­хану дівчину: «Ой у полі криниця безодна, Тече з неї водиця холод­на, — Як захочу, то нап’юся, Ко­го люблю, обіймуся»; символізує криниця й джерело всякого добра: «До доброї криниці стежка утопта­на», а «До сухої криниці не йдуть водиці». Піди до криниці, поки півні не співали, Умийся водою (Т. Шевченко); Криниця і та висихає (при­казка); Ой у полі криниченька на чо­тири зводи (А. Метлинський);

2) (з великої літери) народна назва одного із сузір’їв.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 315-316.