Про УКРЛІТ.ORG

кобила

КОБИ́ЛА, и, ж.

1. Самка жеребця; лошиця. Готова дуга й удила, недостає тільки візочка та кобили (Номис, 1864, № 14307); Стриножені жеребці дзвінко іржали біля кобили (Довж., І, 1958, 242); Кінця не видно ярмаркові. Там, чути, циган розхвалює якусь шкапу: — Добра кобила! День біжить — три дні лежить! Море перескочить — хвоста не замочить! (Гончар, 1, 1959, 44); * У порівн. — Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона [невістка] вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тільки сопе… (Н.-Лев.. II. 1956, 288)

◊ Приши́й коби́лі хвіст — про того, хто не відіграє ніякої ролі; про те, що зайве, непотрібне, не має ніякого значення. — Хто я в «Сугаклії»? Голова чи може приший кобилі хвіст? (Добр., Тече річка.., 1961, 244); Сон рябо́ї коби́ли — нісенітниця, дурниця. [Риндичка:] Сниться мені, що я молода та така хороша, хоч з лиця воду пий. [Старшина:] Ну, це ти почала розказувати сон рябої кобили (Кроп., І, 1958, 507).

2. перен., вульг. Про високу на зріст огрядну жінку. Пріська озирнулася,то говорив Грицько.. — І дочка в неї кобила, і сама — то тільки збіднилася (Мирний, III, 1954, 63); — Сусідоньки! Давайте, голубоньки, зборемо її [Олену] гуртом. Я сама не в силах шелихвістку повалити. Здорова кобила! (Ковінька, Кутя.., 1960, 58).

3. Те саме, що кінь 3. Ще, правда, були в степу, крім ракет, спортивний «козел», «кобила», волейбольний майданчик (Гончар, Тронка, 1963, 301).

4. У дореволюційній Росії — лава, на якій тілесно карали засуджених. Все добро пропало! Ані щетинки не осталось. Пропав і я; та не в шинку, А на кобилі (Шевч., II, 1953, 251); Кат положив її [Солоху] на кобилу й почав прив’язувати голову, руки й ноги (Мирний, І, 1954, 70).

5. рідко. Те саме, що ко́зла 2, 3.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 200.

Кобила, ли, ж.

1) Кобыла. Норовиста як кобила. Ном. № 2672. Старій кобилі не брикаться, сивій бабі не цілуваться. Ном. № 8888.

2) Скамья на высокихъ ножкахъ, употребляемая при мазаньѣ стѣнъ и потолковъ.

3) Скамья или подмостки, на которыхъ наказываютъ кнутами преступниковъ.

4) Бревно, на которомъ кожевники развѣшиваютъ кожу для выработки и для сушки. Вас. 157.

5) У горшечниковъ: круглый или кубическій комъ глины, вѣсомъ отъ 8 до 30 пудовъ, составленный изъ слѣпленныхъ вмѣстѣ отдѣльныхъ шаровъ мокрой глины. Вас. 178.

6) Названіе шестерки трефъ при игрѣ въ цигана. КС. 1887. VI. 466. Ум. Кобилка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 259.

коби́ла

1) самка жеребця; ло­шиця; у народі уособлює робочу силу, тому кажуть (часом з гірким гумором): «Вези, кобило, хоч тобі не мило», «їдь, кобило, хоч три дні не їла», «Мило чи не мило, вези, сива кобило», «Стара кобила бо­розни не псує»; часом уживається образно, уособлюючи ледаря («Знає кобила, що віз поломила», «Циганська кобила день біжить, а три лежить»), роззяву («На кобилі їде, а кобили шукає»), недотепу («Приший кобилі хвіст, а в кобили свій є»), святенництво, лицемір­ство («В середу постила, а кобилу вкрала»), жагу до життя («Коби­ла здихає, а все траву хапає»). Но­ровиста, як кобила (М.Номис); Старій кобилі не брикаться, сивій бабі не цілуваться (М. Номис); Не кобила для сіна, а сіно для кобили (прислів’я); Кобила з вовком ми­рилась, та додому не вернулась (М. Номис); прикметник — коби́­лячий: коби́ляча голова́ — у народі — символ смерті; коби́ляче молоко́ див. молоко́ 6; див. ще кінь 1;

2) спо­чатку стовп із перекладиною, до якого прив’язували для покарання батогом, пізніше лава або поміст, на якому тілесно карали батогом засуджених. Пропав і я; та не в шинку, А на кобилі (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 294.

вгору