ДУАЛІ́ЗМ, у, ч.

1. філос. Хибне вчення, яке вважає, що в основі всесвіту лежать два першоначала (дві субстанції): духовне, ідеальне і тілесне, матеріальне, які заперечують одно одне, борються між собою; протилежне монізм.

2. книжн. Двоїстість, роздвоєність чого-небудь.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 428.

дуалі́зм — світогляд, що визнає боротьбу в світі двох протилежних космічних сил — Бога і Антибога (Сатанаїла, Сатани); складався по­ступово, з одвічного протистояння добра і зла, світла і темряви, доб­рих богів і злих сил, Білобога і Чорнобога; Густинський літопис (XVIIст.) пише: «Два суть бози: єдин Небесний, другий во аді»; за легендою, переказаною ще Іпатіївським літописом (XIст.), Сатана створив людину, а Бог удихнув у неї душу; століттям раніше болгар­ські богомоли проповідували, що грішний світ створив Диявол (Сатанаїл), а Бог — тільки світ духов­ний і Рай, сотворив душу; тому в світі і в людині так багато злого й темного, а на землі точиться вічна боротьба світла й темряви, добра і зла; див. ще сатана́.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 203.