САТАНА́, и́,
1. ч. Уявна надприродна істота, яку зображують у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками; є уособленням злого начала; біс, диявол, чорт, злий дух. — Який же він, той сатана? — спитав сміливо Денис.— А який же він? Чорний.., голова, як копиця, на голові чорні роги, а очі, як кавуни. Відомо, сатана, як є сатана,— сказав поважно Филін (Н.-Лев., VI, 1966, 336); — Жінко! — скрикнув він.— Сам сатана говорить твоїми устами! (Фр., VI, 1951, 480); Стала покаянна душа перед отцем Іоанном і благає: — Отче! Беріть святе кропило. Виганяйте з мене сатану! (Ковінька, Кутя.., 1960, 88); * У порівн. Подивився [Рубець] на Колісника і, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани (Мирний, III, 1954, 292); Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню і поклав на бруствер важку в’язанку гранат (Гончар, III, 1959, 366).
2. ч. і ж. Уживається як лайливе слово. Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: «Оженився, сатано,— Заробляй же на пшоно» (Шевч., І, 1951, 129); Появляється він на жеребці, їде тюпки, як верблюдом по Сахарі. — Швидше! — кричить йому Гнат. — Куди швидше? Він такий сатана, що ще скине (Тют., Вир, 1964, 65); // фам. Уживається як вигук захоплення, подиву. — Ух, сатана! — стежачи за танцюристом, неголосно перемовлялись бійці. — Цей докаже! (Гончар, II, 1959, 310).
◊ Одна́ сатана́: а) однакові. [Зінька:] Навіщо ти щоразу обставав за мене, навіщо впутувався промеж нас?.. Чоловік і жона — одна сатана!.. (Кроп., II, 1958, 33); б) однаково, все одно; Сатана́ його́ (тебе́, їх і т. ін. ) зна́є (зна), що (куди́, як, які́ і т. ін.) див. зна́ти; Сатана́ несе́ кого — хтось іде небажаний, нежданий.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 60.