ВІДВІ́Т, у, ч., заст. 1. Відповідь. Хто не спитає, за кого вона йде, "за Левка" — один одвіт (Кв.-Осн., II, 1956, 301); — Ну, ми напишемо такий одвіт, що довго він нас пам’ятатиме!.. (Гр., Без хліба, 1958, 28); Тільки друг не шле одвіту, Ні привіту, ні слівця (Мал., Звенигора, 1959, 108).
Дава́ти (да́ти) відві́т: а) відповідати на запитання. — Як дочка хоче, — відвіт дала Векла, — так нехай і буде (Кв.-Осн., II, 1956, 446); б) відповідати за вчинки, дії. — А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. — Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами (Н.-Лев., II, 1956, 364); У (на) відві́т: а) відповідаючи на запитання, на що-небудь сказане. — І чого в тебе такі очі смутні? — Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвіт (Вовчок, І, 1955, 195); б) реагуючи на що-небудь. Троянці так дали в одвіт. Що Турн собі розчухав литку (Котл., І, 1952, 231).
2. Відповідальність. Сім бід — один одвіт (Номис, 1864, № 4277).
Бу́ти в одві́ті — бути відповідальним. — Ланочку, — зітхнувши важко, вимовив він, — хай уже я один в одвіті буду… (Мирний, IV, 1955, 224); Нести́ одві́т — нести відповідальність. [Пушкар:] Умів грішить — умій нести одвіт! (Дмит., Драм. тв., 1958, 289).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 565.