РУШНИ́К, а, ч.

1. Довгастий шматок тканини (бавовняної, лляної, полотняної і т. ін.) для витирання обличчя, тіла, посуду тощо. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки (Н.-Лев., III, 1956, 71); Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника (Головко, II, 1957, 442).

∆ Стале́вий (стальни́й) рушни́к — довгий лист сталі для піднімання затонулих суден. Під корпусом затонулого судна в грунті морського дна водолази прорили 12 тунелів і протягли крізь кожний з них міцний стальний рушник (Цікава фізика.., 1950, 134).

2. Шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим орнаментом; традиційно використовується для оздоблення житла, в українських народних обрядах і т. ін. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками (Мирний, І, 1949, 359); — По конях і на Семипілки! Весільних рушників не знімати, молода їде з нами (Довж., І, 1958, 158); *Образно. На хмарних рушниках зоря квітки виводить… (Сос., І, 1957, 56); *У порівн. В Румунії зустріли нас, Як рідних, бідаки. У них вузенькі ниви, Неначе рушники (Нагн., Вибр., 1950, 201).

◊ Бра́ти рушники́ див. бра́ти; Верну́тися з рушника́ми, заст.— засватати. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим.. Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором (Шевч., І, 1963, 315); Готува́ти рушники́, заст.— те саме, що Рушники́ дба́ти (див. дба́ти). — Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники (Н.-Лев., II, 1956, 239); Побра́ти рушники́ див. побра́ти; Подава́ти (пода́ти) рушники́ див. подава́ти¹; Посила́ти (сла́ти, посла́ти) за рушника́ми, заст.— те саме, що Засила́ти (засла́ти) старості́в (див. засила́ти). Я вже двічі посилав До дівчини за рушниками (Шевч., II, 1963, 270); Присила́ти (присла́ти) [люде́й] за рушника́ми (див. присила́ти); Рушники́ дба́ти див. дба́ти; Става́ти (ста́ти) на рушнику́ (на рушники́), заст.— брати шлюб, одружуватися. [Xимка:] Усі бачили, сам бог бачив, як ми перед ним у церкві на рушнику ставали (Мирний, V, 1955, 240); Не зглянулись, як ще місяць злетів, коли ми з Марією на рушники стали (Мур., Бук. повість, 1959, 38).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 919.

Рушник, ка, м. Полотенце. Различныя названія, смотря но употребленію: рушник-утирач — для лица и рукъ, — стирок — для вытиранія посуды, кілковий — богато вышитый — для украшеніи образовъ, картинъ, божник — для иконъ, плечеви́й — богато вышитый для сватовъ, подарковий — дешевый для свадебныхъ подарковъ и пр. Вас. 167, 168. Вода в відеречку, — братіку, вмийся; рушник на кілочку, — братіку, втрися. Чуб. V. 927. На образах рушники, шиті орлами та хмелем. Левиц. І. 27. Рушники подавати. Перевязать особо для этого приготовленными полотенцами, во время обряда сватовства, сватовъ въ знакъ согласія на выходъ замужъ: дать согласіе на виходъ замужъ. на рушнику стоя́ти. Вѣнчаться. Та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою й присягу мали. Чуб.

2) Бѣлый поясъ, вытканный изъ нитокъ, съ красными и синими полосками на концахъ. Чуб. VII. 417. Ум. Рушничо́к.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 91.

рушни́к (зменшене — рушни­чо́к) —

1) довгастий шматок тка­нини (бавовняної, лляної, полот­няної тощо) для витирання облич­чя, тіла, посуду, стирання столу, лави, ослона (побутовий); шматок декоративної тканини з вишива­ним або тканим орнаментом, що традиційно використовується для оздоблення житла (декоративний) або в народних обрядах (обрядо­вий); рушники споконвіку були ознакою багатства української ро­дини, і не лише матеріального, але й духовного, бо уособлювали ро­довідну пам’ять; вишивані рушни­ки — головна окраса української селянської хати — ними увішують стіни світлиці, прикрашають сто­ли, скрині й особливо — покуть; дбалися кількома поколіннями, насамперед для посагу; розмаїта символіка рушникової вишивки (передусім рослинна і тваринна) та кольоропис на рушнику — не просто барвистість, пейзажний ко­лорит, тобто приваба для ока, а й національний декор, народна ху­дожня символіка; це своєрідне від­творення в малюнках та кольорах естетичних, мистецьких смаків на­роду, його світогляду, світосприй­мання, його духовних витоків; руш­ник супроводжував українця все життя; він не лише прикрашав по­бут, ним приймали дитину від по­роділлі, рушником благословляли заручини (звідси інша назва цього обряду — рушники́); дівчина й хло­пець, що мають намір побратися, оголошувалися нареченим і наре­ченою (при цьому «бра́лися» вони за кінці рушника, звідки побра́ння, потім обом пов’язувати ним ру­ки — звідси обру́чення, обру́чка як символіка зв’язку); на рушник ста­вати молоді при вінчанні («Та ми з тобою на рушнику стояли, та ми з тобою й присягу мали»); ним скріплювані купівлю-продаж і зводили сволок на хату («сволачивали»), проводжали в далекудорогу (звідси — символіка шля­ху) і в останню пугь, опускали тру­ну в могилу і пов’язували його на могильний хрест, — «щоб мертвий міг після воскресіння втертися»; залежно від призначення рушники називаються: кілкови́й (для при­крашання образів та картин); плечеви́й (для сватів, багато вишитий), сти́рок (для посуду); розвішані в хаті рушники виконують також роль оберегів. Вода в відерочку, — братіку, вмийся, рушник на кілоч­ку, — братіку, втрися (П. Чубинський); На образах рушники, шиті орлами та хмелем (І. Нечуй-Левицький); фразеологізми: готува́­ти рушники́; дба́ти рушники́; поси­ла́ти за рушника́ми; подава́ти руш­ники́; бра́ти рушники́; верну́тися з рушника́ми; става́ти на рушнику́ — уживаються при відбитті різних етапів обрядовості, пов’язаної з го­туванням дівчини до родинного життя, її сватанням та одружен­ням;

2) подава́ння (пода́ча) рушни­кі́в — в обрядодії сватання — за умови згоди на одруження батьки наказують дочці подавати рушники, щоб «пов’язати цих чу­жинців, що прийшли нас грабува­ти»; дівчина приносить рушники, які сама вишивала, і перев’язує сватів через плече, а жених дістає від неї вишивану хустку, яку вона затикає йому за пояс; далі йде об­мін хлібом (батьки дають сватам у замін їхнього свій);

3) рушни́к-божни́к див. божни́к;

4) одноде́нний рушни́к — рушник, виготовлений за один день або одну ніч жін­ками всього села на випадок епі­демії; такий рушник наділений особливою захисною силою; за­кінчивши його виготовлення, ви­ходили всі на вулицю, розпалювали біля дворів вогнища з трісок, усі проходили під полотнищем че­рез вогонь, переносили також ді­тей і хворих, а потім рушник спа­лювати; як і вогневі, такому руш­никові надаватися очисні власти­вості.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.