рай —
1) за релігійними уявленнями — місце (той світ), де блаженствують праведники після смерті; місцезнаходження раю в релігійних уявленнях різного часу чітко не окреслено; можливо, десь під землею, згодом, на відміну від пекла, на небі, пізніше, гадали, на кінці світу, на сході, за морем, куди збігаються річки і куди дорога дуже далека й тяжка, тому небіжчика треба належно вирядити (це робили спочатку на човні, дерев’яниці, потім на санях), щоб облегшити цю дорогу; це вічнозелений сад, в якому солодко співають пташки; там родять золоті й срібні плоди та овочі; у раю вічно квітнуть луги, по яких течуть річки з медом і молочними берегами; тут дивні пахощі, завжди тепло й світло, не буває зими, негоди; тут завжди спокій, повно райських яств, багато райського хліба, тут росте Де́рево життя́, або Ра́йське де́рево (див. ще ви́рій 2, де́рево 2); поняття раю ще дохристиянське (про це свідчать численні обрядові пісні); спочатку в рай потрапляли, за віруваннями, душі лише видатних людей, згодом праведні душі всіх незалежно від стану; рай пов’язують із землею через церковний вівта́р (див.): церква застерігає від земних гріхів (у раю до гріхопадіння перебували Адам і Єва); лише безгрішних Бог поселить у раю, тому й кажуть: «Рада б душа в рай, та гріхи не пускають»; у переносному розумінні — стан душевної рівноваги, відчуття щастя, вдоволеності життям, гармонії з природою (П. Беринда тлумачить слово рай як «квітник, сад») тощо; не випадково частину саду — весільне гільце́ (див.) і корова́й (див.) звуть теж раєм (О. Потебня), бо в народній пісні місяць і сонце світять із раю, і коровай теж приходить із раю: «Світи, місяцю, з раю, нашому короваю, Аби був коровай красний, а як сонечко ясний… Ой раю мій, раю, препишний короваю»; в іншій пісні звертаються: «Короваю мій, раю!»; за О. Потебнею, так само як з пальця-мізинця, руки-десниці з часом маємо просто мізинець і десницю, так райське деревце-гільце як уособлення Райського дерева, Дерева життя на землі зробилося просто раєм: «Колесом-колесом вгору сонце йде. У нашої Марусі рай ся в’є. Марусенько, дівонько, Хто ж тобі рай дав? Дав мені Бог і батенько мій»; раєм називають красиву, благодатну місцевість, якою у творах Т. Шевченка виступає Україна, її земля, краєвиди: «У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим», або ще: «Сіяло сонце; в небесах Ані хмариночки; та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї. В такім раї, чого б, бачся, Старим сумувати?». Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю Він не забув своєї Беатріче (Леся Українка); У пеклі все тепло, а піди в рай, то й дровами дбай (М. Номис); Вольному — воля, а спасенному — рай (приказка);
2) пе́кло і рай (див.).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 493-494.