де́рево (зменшено-пестливі — де­ревце́, деревиче́нько, дерево́нько) —

1) багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону; в народній уяві — дерево — жива істота, яка навіть розмовляє; лісові сили розуміють мову дерев (див. «Лісову пісню» Лесі Україн­ки); брати сире дерево з лісу не го­диться, бо воно живе (лісовик роз­гнівається і помститься); живого дерева не можна різати; у «Лісовій пісні» є така фраза: «Німого в лісі нема нічого!»; навпаки, сухе́ де́рево втрачає всю свою силу і стає, за народним повір’ям, сховищем не­чистої сили — в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди водяться чорти, пop. приказку «закохався, як чорт у суху грушу» або проклят­тя «а щоб ти повісився на сухій гіл­ляці (учепився сухої верби)!»; та­кож уособлення старого, віджилого чоловіка, що в’яже життя моло­дій жінці, персоніфікованій у вербі́ (див.): «Ой ти, вербо кучерявая, хто тобі кудрі повив? — Повила мені суха лоза, бистра вода, що хвилю б’є; кажуть люди, мій муж п’є; як світає, до коршми йде, як смеркає, з коршми йде»; дуже поширеним в українських віруваннях є перетворення людини в дерево; це відбито в творах українських письменни­ків (див. баладу Т. Шевченка «То­поля», де закохана нещаслива чор­нобрива «на диво серед поля топо­лею стала» або «Лісову пісню» Лесі Українки, де Мавка раптом пере­творюється у плакучу вербу; у на­родних колядках, де йдеться про початок світу, обов’язково поряд з водою (морем) згадується і дерево (явір, клен) як символ центру сві­ту, світової осі; у колядці про Свя­ту Софію (собор у Києві) згадуєть­ся кедрове дерево, що, без сумніву, було райським хресним деревом, асоційованим з предвічним Світо­вим деревом; на будову Святої Со­фії воно переноситься за анало­гією до легенди про зрубане хресне дерево для будови Соломонового храму; квітуче дерево або окрема гілка з плодами чи квітами — сим­воли життя; відламана гілка, гілка без листя — символ смерті; у на­родних прислів’ях життя й ознаки дерева спроектовуються на життя людини: «Високе дерево найскорше вітер зломить», «Гни дерево, поки молоде», «Дерево падає, ку­ди хилиться», «Здорове дерево, та дуплувате», «Кривого дерева не випрямиш», «На низьке дерево і кози скачуть», «Погане дерево в сук росте», «Скрипливе дерево довго живе», «Старе дерево трі­щить, молоде летить», «Від добро­го дерева добрий і плід», «Який корінь, таке дерево», «Веселе дере­во весело й співає»; серед тради­ційних ознак дерева є криве́ (про зіпсовану людину), круте́ (про тверду, свавільну людину), похи́ле (про безборонну, слабодуху люди­ну), скрипли́ве (про хворобливу або стару людину), висо́ке (про често­любну людину); надміру често­любних застерігають: «Високому деревоньку вершок усихає», пop. ще: «Старого дерева не зігнеш», «Сухого дерева скільки не підли­вай, то вже не зазеленіє», «Сире дерево — гіркий дим»; на будівлю хати ніколи не брали косого дере­ва, що клониться нібито завжди на захід сонця, тобто до смерті, бо відвертається від сонця; з дерева­ми пов’язано цілий ряд народних прикмет, — «коли дерево чорніє, то буде відлига», «коли влітку на деревах жовтіє і падає листя, буде рання осінь», «листя з дерев швид­ко опадає — чекай суворої зими», «як у жовтні дерева в листі, то буде пізня зима»; Дерево шанують, як добре родить, а чоловіка, як добре робить» (приказка); Криве дерево, але рівно горить (приказка); Нема такого дерева, щоби на нього птиця не сідала (М. Номис); Червоная ка­линонька, білеє деревце (А. Метлинський);

2) Де́рево життя́ = Ра́й­ське (Світове́) де́рево — за народни­ми віруваннями (ще дохристиянськими), посеред Раю (Вирію, Ураю) стоїть велике дерево; росте воно на «живому камені» (так зва­ному алати́р-ка́мені — див.), верх цього дерева сягає небес; воно по­криває собою весь Рай, має листя й плоди всіх дерев; від нього йдуть солодкі пахощі, а від коріння те­чуть 12 цілющих джерел з молоком і медом; у колядках образ Світо­вого дерева постає як першо-початок життя; саме на ньому засіда­ють три предвіті брати — Сонце, Місяць і Дощ або потім їх христи­янські заступники — Господь, свя­ті Петро і Павло;

3) міфі́чне де́ре­во — росте на небі, в царстві богів, гіллям сягає долу; по дереву бігає з землі на небо білка й приносить Богові земні вісті; на дереві рос­туть золоті яблука, з листя скапує запашна роса, а з коріння б’ють золоте й срібне джерела;

4) свя­ще́нне де́рево — стародавня свя­щенна сосна біля села Кисельня Тихвінського району Ленінград­ської області (Росія); легенди про священне дерево відомі в багатьох народів;

5) тільки деревце́ — ве­сільне або купальське гі́льце (див.);

6) бо́же де́рево див. божде́рево 2;

7) родові́дне де́рево див. родові́д;

8) розвива́ння дере́в весно́ю — пус­кання деревами листя; у народних піснях — символ вступу в шлюбне життя: «Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться. Час тобі, Іванку, жениться.— Ой ще не час, не пора, ще ж моя дівчина мо­лода»; «Ой шуміла ліщинонька, як ся розвивала; Ой плакала дівчи­нонька, як ся віддавала»; розви­вання дерева як ознака його пов­ного життя символізувало повноту щастя як ознаки повного життя людини: «Ой, як же ми кохалися, сухі дуби розвивалися, а як кохатися перестали, й однолітки по­всихали»; асоціативні зв’язки по­роджують народнопісенний ряд листя — слово — розум — думка: «Не стій, вербо, розкидайся. Не сиди, Марусю, розмишляйся. Ким свого свекорка називати будеш?».