Я́МКА, и, ж. Зменш.-пестл. до я́ма 1, 2. Під лопухом у ямці Жук сидів (Гл., Вибр., 1951, 146); Славко мав звичку сідати на тім ослоні та й довбати перед собою патиком у землі ямку (Март., Тв., 1954, 229); Ноги Якима, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок (Коцюб., І, 1955, 79); [Сашко:] Бабусю, скажіть дідові, що я тут копатиму ямки для грушок (Мороз, П’єси, 1959, 42); Ой поклали Бондарівну На тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський Викопати ямку (Нар. лірика, 1956, 104); — От я, помолившись богу, і подравсь вуглом до віконця. Де в стіні ямка, то там ногою упрусь; де виткнулась печина, то рукою хапаюсь (Стор., І, 1957, 168); // Невеличка заглибина на щоці, підборідді. На червоних щічках ямки (Л. Укр., IV, 1954, 158); Григорій, підвівшись на лікоть, побачив невдалік од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима і глибокою ямкою на підборідді (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 529).
∆ О́чна я́мка див. о́чний.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 645.