ХУ́СТКА, и, ж.

1. Шматок тканини або в’язаний, трикотажний виріб, перев. квадратний, який пов’язують на голову, шию, напинають на плечі. Везе Марко.. наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку з білою габою (Шевч., І, 1951, 322); Зараз послали по якогось писаря Захаревича.. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині, широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка (Вовчок, І, 1955, 77); Дівчина мерзлякувато куталась у теплу вовняну хустку (Дмит., Наречена, 1959, 170); Вийми, мамо, хустку мені з скрині, Синю в диких рожах, ще дівочу (Забашта, Квіт.., 1960, 135); *Образно. Де не стану, де не гляну, напливає ночі мла, і зоря свою багряну хустку ізняла (Сос., II, 1958, 259); *У порівн. Дід, мов кам’яний, зложив на грудях свої старі, жиляві [жилаві] руки, похнюпив голову, укриваючи груди, мов хусткою, білою бородою (Мирний, І, 1954, 166); В синьому небі пливла біла, як пухова хустка, хмарина (Чорн., Визвол. земля, 1959, 64); // Атрибут весільного обряду. Старшій дружці дала [Зубиха] пару свічечок п’ятакових до вінця, хустку руки зв’язати, рушник під ноги (Кв.-Осн., II, 1956, 211); Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала за Прохора Осауленка (П. Куліш, Вибр., 1969, 266); Та дівка, до котрої він присватувався, прочула про це й не пішла за нього, й хустки одібрала (Барв., Опов.., 1962, 59).

Терно́ва ху́стка див. терно́вий².

&́9671; Зав’яза́ти ху́стку див. зав’я́зувати; Зблі́днути як ху́стка — те саме, що Зблі́днути як полотно́ (див. зблі́днути). — Я — злодійка!? — вимовила стара… Зблідла як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились (Вовчок, І, 1955, 136).

2. Невеликий шматок тканини квадратної форми для сякання, а також витирання носа, рота, обличчя, очей і т. ін. В сінях він зняв з себе шинелю й картуз і кинув на довгу скриню; потім, витяг з кишені червону хустку, висякав носа й пішов в світлицю (Н.-Лев., III, 1956, 14); Андрійко, нарешті, затих, витер мокре обличчя хусткою і з перекривленим від болю лицем повернувся до матері (Панч, II, 1956, 493); Він здійняв окуляри й, хукнувши, легенько почав протирати їх хусткою (Досв., Вибр., 1959, 225).

Носова́ ху́стка див. носови́й; Ху́стка до (для) но́са, розм.— те саме, що Носова́ ху́стка (див. носови́й).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 175.

Хустка, ки, ж.

1) Платокъ. Чуб. VII. 424. Гол. Од. 50. Вас. 167. Побіліла як хустка. Ном.

2) мн. = Заручини. МУЕ. ІІІ. 74. Ум. Хустонька, хусточка. Хустоньку пери. Грин. ІІІ. 551.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 420.

ху́стка (зменшено-пестливі — ху́сточка, ху́стонька) = хусти́на = хусти́ця = ху́ста —

1) поширене в Україні традиційне квадратне платове вбрання для голови (кажуть: «Люблю, щоб хустка на голові козирем дивилась»); символ прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи. Побіліла, як хустина (М. Номис); Зав’яж мені головоньку шовковою хустиною (пісня); А де тая мережа — нашитая хустина? (Т. Шевченко); Великої треба хусти, щоб зав’язать людям усти (приказка);

2) атрибут весільної обрядодії — заручин; у самому весільному обряді — атрибут заміжньої жінки; фразеологізм: подава́ти хустки́ — давати згоду наодруження (при сватанні); див. ще зару́чини.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 626-627.