зару́чини = заруча́ння = обру́чення — передвесільний народний обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, дістають батьківське благословення й оголошуються нареченою і нареченим (етимологічно слова вказують на стародавній спосіб побрання — бралися за руки, коли домовлялися при продажу-купівлі, з часом символічному); коли молоду віддають молодому, то підводять її кінцем червоної хустки, за яку вона держиться, потім відбувається ритуальне з’єднання рук молодих (звідси назва обряду) на хлібі, зерні й перев’язування їх рушником (див. ще сва́тання); у народі цей обряд ще зветься полю́бинами, хустка́ми, рушника́ми, сва́танками, мали́м весі́ллям; символізує любов, згоду, єднання; на відміну від сватання на заручини молодий приводив не лише старостів, але й родичів та гостей; жінки становилися в хор з боку молодого; старостів спочатку не пускають у хату, а перед цим відбуваються перемовини про мисливців, куницю і т. д.; згодом у світлиці п’ють могорич і подаються рушники; мати молодої обсипає молодих пшеницею і білою вовною; потім подає мед, молоді вмочають мізинці та облизують їх одне в одного; це робили й усі присутні, після чого староста благословляє молодих. Летім, братця, на заручини: там Маруся заручається, од батенька одлучається, до свекорка прилучається (А. Метлинський); Там сиділо аж два янголи, вони собі раду радили: «Та й полинем на заручання, де Галочка заручається» (Б. Грінченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 237-238.