ХЛІБ-СІ́ЛЬ, хлі́ба-со́лі, ч. і ж., розм.

1. Харчі, їжа. — Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами (П. Куліш, Вибр., 1969, 74); Бери тютюн і вірші для їзди, Хліб-сіль, тарань прив’ялено-солону.. І гайда в путь, бо літо в переджнивку На плесо вод веде погожі дні (Мал., Серце.., 1959, 75); *У порівн. В труді, в степу на кукурудзі Потрібен вірш, немов хліб-сіль, Щоб він аж гнувся у напрузі, Немов рясний зелений хміль (Мал., Листи.., 1961, 17).

&́9671; Води́ти хліб-сі́ль див. води́ти; Діли́ти (розділи́ти) хліб-сіль: а) їсти, харчуватися разом з ким-небудь. По від’їзді Тасі Раїса умовилася столуватись у старої матушки. Щодня утрьох вони ділили хліб-сіль (Коцюб., І, 1955, 323); б) пригощатися разом з ким-небудь. — Не привів мене бог — воля його свята! — заміж дочки віддати і з вами, приятелями, хліба-солі розділити й повеселитись (Кв.-Осн., II, 1956, 93); в) жити спільними інтересами й турботами. А то — як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили!.. а тепер одні — вільні, другі — невільні! (Мирний, І, 1949, 190); Павло Тимофійович! Знову прийшлося зустрітися нам, ділити хліб-сіль пополам (Гонч., Вибр., 1959, 245); Ї́сти хліб-сі́ль у кого — їсти, пригощатися у кого-небудь. — Ось цей… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий…) у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне… (Мирний, І, 1949, 378); Подя́кувати за хліб-сі́ль — те саме, що Подя́кувати за хліб і сіль (див. хліб). Гості встали з-за стола й довгим рядком простяглися до кімнати, де лежала Онися, щоб подякувати за хліб-сіль (Н.-Лев., III, 1956, 109); Надвечір приїхала нова мамка. Оксані звеліли збиратись у дорогу. Міцно поцілувала вона свого годованця Миколу, з усіма попрощалася, подякувала за хліб-сіль та й стала складати своє добро (Л. Янов., І, 1959, 46); — Попрощався зі своїми господарями, подякував за хліб-сіль і пішов (Гжицький, У світ.., 1960, 190); Про́симо хлі́ба-со́лі одві́дати — уживається як традиційне запрошення до столу. — Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати,— запрохував Загнибіда.— Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте (Мирний, III, 1954, 85); Хліб-сі́ль¹ — уживається для привітання тих, що сидять за їдою, і побажання їм приємного апетиту. — Хліб-сіль! — мовив [старшина], глянувши, що снідають. — Просимо,— озвалась крізь сльози Іваниха (Л. Укр., III, 1952, 553); — Хліб-сіль чесній кумпанії! — Милості просимо, Кузьмо Павловичу! (Ю. Янов., І, 1954, 180); Хліб-сіль забува́ти (забу́ти) — виявляти невдячність; Хліб-сі́ль забува́ється — хтось виявляє невдячність. — Стара, бач, хліб-сіль забувається.— Хіба я у вас дурно той хліб їла? (Мирний, III, 1954, 28); Цура́тися (поцура́тися) хлі́ба-со́лі — не виявляти уваги до хазяїв, відмовлятися від частування. — Коли зайшли, то й спасибі, що не цураєтесь моєї хліба-солі (Н.-Лев., III, 1956, 351); [Марина:] Може, підгодувалися б у нас, дідусю? [Кобзар:] Хліба-солі ніколи не цурався (Кроп., V, 1959, 481); — Не поцурайтесь хліба-солі. Борщу скоштуйте [скуштуйте], галушок (Котл., І, 1952, 205).

2. Паляниця хліба й сіль, які за старовинним українським звичаєм підносять на знак великої поваги до того, кого зустрічають, під час урочистих церемоній. Не слухає Ївга дочки, присилувала. Повінчали, одбули весілля, випроводили молодих до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сіллю (Вовчок, І, 1955, 98); — Ой, а що в нашому селі робилося!.. Люди бігли назустріч воїнам-визволителям з хлібом-сіллю (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 170); Минула зима, а весілля ще не справляли, хоч Сорохан сватів прийняв хлібом-сіллю і ми з Марією були вже заручені (Мур., Бук. повість, 1959, 20).

&́9671; Перестріва́ти (перестрі́ти) [з] хлі́бом-сі́ллю — виходити назустріч з хлібом і сіллю, щоб привітати кого-небудь; Підно́сити (підне́сти) хліб-сі́ль — за старовинним українським звичаєм вручати паляницю хліба й сіль при зустрічі на знак великої пошани та в урочистих випадках. Привітавши гостей і піднісши їм хліб-сіль, Панас Максимович запросив їх одразу снідати (Минко, Ясні зорі, 1951, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 82.