СІ́ЯННЯ, я, с. Дія за анач. сі́яти

1. Ти ся журиш, пане брате, сіянням, оранням, Я ся журю, пане брате, першим закоханням (Коломийки, 1969, 79).

СІЯ́ННЯ, я, с., поет. 1. Дія за знач. сія́ти. В цвітінні яблунь, у сіянні зір — Хвала життю, благословення й мир! (Нех., Сонце.., 1947, 15).

2. Те саме, що ся́йво. Любе місяця сіяння Прожене темноту ночі (Л. Укр., IV, 1954, 111); Тихий місяць у сіянні над яворами вже зійшов (Сос., Так ніхто.., 1960, 401).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 236.

сі́яння — внесення зерна, насіння звичайно в оброблену землю, певним способом розтрушуючи, розсипаючи його; здавна в народі вважалося богоугодною дією, до якої не кожного в родині можна було допускати; зазвичай сіяв голова родини або найстарший син; тому, хто сіяв, примовляли: «Сій на Божу волю, на щасливу долю!»; сіяч від себе примовляв: «Не пшеницю сію, не капусту саджу, а полон (врожай), щоб мені Господь Бог зародив зо всіх чотирьох сторон»; звідси символіка сіяння доброго слова, доброї науки, як це бачимо в поезії Т. Шевченка «Орися ж ти, моя ниво…»; сіяння символізує початок справи, від якої чекають доброго результату: «Яке посієш, таке збереш» (тобто з доброї справи матимеш добрий пожиток, а з лихої — лихий); «Хто сіє вітер, вітром буде жити» (тобто хто багато говорить, не доробиться ні до чого доброго); у народних піснях сіяти — залицятися, викликати любов: «Ой, я жито не сіяла, само жито сходить, Я козака не чарувала, сам до мене ходить»; господарським правилом сіяння народ вважає: «Як посієш наволоком, то і вродить ненароком, а посієш густо, то вродить не пусто».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 545.