СІ́НИ, не́й, мн. Нежила частина селянських хат і невеликих міських будинків, яка з’єднує жиле приміщення з ганком, рундуком або ділить хату, будинок на дві половини. Ми ввійшли в сіни. По один бік сіней були одчинені двері в чималеньку пекарню, по другий бік — була невеличка світлиця (Н.-Лев., VII, 1966, 266); Через сіни, у своїй хаті коло розчиненого вікна сидить Василь (Мирний, IV, 1955, 152); В сінях зачувся гомін, в хату увійшов Сергій і ще хтось у довгому чорному пальті (Тют., Вир, 1964, 162).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 225.

Сіни, ней, ж. Сѣни. Коло сіней, коло хати ходить голуб сивий-волохатий. Мет. 10. Ум. Сі́нці, сі́нечки.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 127.

сі́ни = сі́нки (зменшено-пестливі — сі́нці, сі́нечки) — нежила частина селянських хат і невеликих міських будинків, що з’єднує жиле приміщення з ґанком, рундуком або ділить хату, будинок на дві половини; звідси звичайно хід (драбина) на горище; у княжі часи сіни були передпокоєм, де стояв княжий престол, відбувалася княжа дума й приймали послів; у цьому розумінні сіни згадуються в літопису. Хату обдирає та сіни лагодить (прислів’я); Коло сіней, коло хати ходить голуб сивий-волохатий (А. Метлинський); Не йди до ня, легінику, коли я не кажу, Бо я свої сіни замкну — соломою зв’яжу (коломийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 543.