СТУ́ПА, и, ж.

1. Пристрій для лущення та подрібнення різних речовин (зерна, тютюну і т. ін.), неодмінним доповненням якого є товкач. — Не встигла я ще в ступі на кутю стовкти, аж гульк — повз двір сани із села, завернули в маєток (Головко, II, 1957, 496); Посеред хати на довбаному стільчику сидить коло обтесаного для ступи пня батько і теслицею вибиває глибку (Стельмах, Хліб.., 1959, 140); Був час, коли.. аптекар мав бути дужою людиною: не кожний міг підняти пудову товкачку, якою товкли у величезній ступі лікарські трави, квіти й насіння (Наука.., 9, 1971, 36); * У порівн. Сидить Кутя, мов ступа, Та очима тільки лупа (Воскр., З перцем!, 1957, 16); // перен., розм. Про товсту, незграбну, неповоротку людину. — Сусанна Уласівна не легенька. Чиста ступа! Йде по хаті, то аж поміст двигтить (Н.-Лев., IV, 1956, 138).

◊ Дурни́й як сту́па — про розумово обмежену, тупу людину; [І] в сту́пі не влу́чити див. влуча́ти; Носи́тися, як ду́рень з сту́пою див. носи́тися; Товкти́ во́ду в сту́пі див. вода́.

2. спец. В індійській архітектурі — культова споруда, призначена для зберігання буддійських реліквій або увічнення подій.

СТУПА́, и́, ж., перев. з означ. Манера ходити, ступати; хода. Довгенько ще сидів наш Тихон.., далі устав, тяжко, від серця здихнув і пішов собі тихою ступою додому (Кв.-Осн., II, 1956, 128); Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг він від неї, криючись у.. померках ночі (Мирний, III, 1954, 46); Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Данелевську долину, де паслися воли (Тют., Вир, 1960, 78); * Образно. Сонце схилялося з полудня, а день схилявся до вечора, який дибає по землі тихою ступою (Гуц., Скупана.., 1965, 14); // Рух ногою вперед, убік або назад; крок. Натовп.. сунув далі — повільно, ступа за ступою, як у похоронній процесії (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 189); // Звуки від таких рухів. Тихо було увечері, коли вчулася ступа чиясь і щось мигонуло мимо віконця (Вовчок, І, 1955, 298); // Про спокійну, тиху ходу коня; найповільніший алюр. Не басував кінь під Саібом, неначе почував горе свого пана, а йшов тихою ступою, спустивши вуха (Н.-Лев., IV, 1956, 35); Проти вітру повільною ступою ішли коні (Чорн., Потік.., 1956, 83).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 804 - 805.

Ступа, пи, ж.

1) Ступка, толчея. Носиться, як дурень з ступою. Ном.

2) — ножана. Ножная толчея. Сим. 139. Тоже: — ножіна. Состоять изъ колоди съ ємою (ямою), на колоду, подъ прямымъ угломъ къ ней, положены концы двухъ параллельныхъ брусковъ — підвалин, противоположные концы которыхъ опираются на ножки — лабки́ и соединены попругою — деревян. перекладиной; рычагъ, клюпач, опирается на вдѣланный въ него вал, лежащій концами на підвалинах; одинъ конецъ клюпача находится подъ попругою, на другомъ у него тяжелый песть — клюпа, обитый листовымъ желѣзомъ — постолом и падающій въ єму; стоящій на рычагѣ работникъ держится за подставку, ручник въ видѣ букви п, опирающейся ножками на підвалини. Шух. І. 162.

3) — походюча, прохідна. Также толчея слѣд. устройства: коло́да съ ямою, выложенной листовымъ желѣзомъ (постолом), по обѣимъ сторонамъ ямы въ колоді два столба (стовпи), соединенныхъ двумя толстыми досками вверху и посреди — правило вишнє и нижнє; стовпи и правила вмѣстѣ называются єрем; надъ ямою въ правилах отверстія, сквозь которыя проходитъ четырехгранный пестъ — макогін, вверху имѣющій утолщеніе — го́лову, а внизу обитымъ желѣзомъ концемъ входящій въ єму; въ пестѣ внизу колышекъ — клюк, къ которому привязанъ шнур, идущій вверхъ, переброшенный черезъ прикрѣпленный къ верхнему правилу блокъ (жєбки) и затѣмъ спускающійся внизъ къ подали, называемой ступатень, укрѣпленной въ підножях съ лабками (ножками); нажатіе ступатня поднимаетъ пестъ. Шух. I. 162. Правила наз. еще раме́на. Шух. I. 104.

4) Часть маслобойни. См. Олійниця.

5) Толчея въ сукновальнѣ. Вас. 172. Также сама сукновальня. Мик. 481; тоже: ступа сукнєна. Шух. І. 113.

6) Часть ловушки для лисицъ. См. Пасть. Шух. І. 236. Ум. Ступка.

Ступа, пи, ж.

1) Шагъ, слѣдъ, стопа. Пішов буцім то в город тихою ступою. Кв. І. 31. Ой ступай же, кониченьку, тихою ступою. Чуб. Ступо́ю. Шагомъ. Їде собі ступою. Канев. у.

2) Слѣдъ.

3) Вовча ступа. Раст. Lycopus cxaltatus. Вх. Пч. І. 11. Вовча ступа пустила широке листя. МВ. І. 140.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 222.

сту́па (зменшені — сту́пка, сту́почка) —

1) пристрій для лущення та подрібнення різних речовин (зерна, тютюну і т. ін.), неодмінним доповненням якого є товкач; у народних обрядах — еротичний символ; відомим є жартівливе пояснення, звідки беруться діти: «З неба упав та в ступу попав, а з ступи виліз — і ось який виріс»; використовувалася у весільних обрядах; у казках та оповідках Баба-Яга і відьма їздять або літають на ступах; символізує тупість, нерозум (звідси — дурни́й, як сту́па); хитрого, пролазливого називають таким, «що і в ступі не влучиш», про пустослівного кажуть, що він «товче воду в ступі». Носиться, як дурень зі ступою (приказка); Коли б мені ступка та жорна, Коли б мені жінка моторна (П. Чубинський); Хто з ступою, а я з товкачем (М. Номис);

2) тільки сту́пка — дитяча народна гра.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 585.