ВЛУЧА́ТИ (УЛУЧА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВЛУ́ЧИТИ (УЛУ́ЧИТИ), чу, чиш, док. 1. у кого — що. Кидаючи, спрямовуючи що-небудь у ціль, досягати її; попадати. З паничем було цілісінький день граємось по клунях, — у м’яча побиваємось: я тікаю, а панич улуча (Стор., І, 1957, 105); Тимофій Заброда з кущів ловко влучав короткими кілками, якими притикали коноплі, у верхівців (Горд., І, 1959, 258); Радюкові здалось, що хтось вистрелив і влучив йому в самісіньку голову (Н.-Лев., І, 1956, 558); В есмінець влучила ворожа торпеда (Кучер, Чорноморці, 1956, 57); * Образно. Силу рукам дай, щоб пута ламати. Ясність думкам — в серце кривди влучать (Фр., X, 1954, 12); // розм. Бити когось чим-небудь; ударяти. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу (Фр., IV, 1950, 62).

◊ [І] в сту́пі не влу́чити кого — про людину, яку не можна піймати на брехні, на якомусь учинку. — Мама сказали, що ти крутійка, і що тебе сам чорт у ступі не влучить (Коп., Сусіди, 1955, 40); Не раз уже й Хома терпів через плутощі шуряка.. Він тобі з піску мотузку суче, а ти його в ступі не влучиш (Грим., Незакінч. роман, 1962, 25).

2. тільки док., перен. Вибрати найбільш удалий, влучний момент для здійснення чогось. [Старшина:] Чи не влучу години, щоб побалакать з нею! (К.-Карий, І, 1960, 44); Роман все ж таки улучить час, коли вона заворониться, і вскочить у хату (Вас., I, 1959, 59); Баржак, влучивши момент, вихопивсь на край ганку (Гончар, Таврія.., 1957, 310).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 706.