РІ́ЧКА, и, ж. Те саме що ріка́. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до річки — Напитися водички (Гл., Вибр., 1951, 39); По цім боці Дунаю, де розкинулось місто Рені, над самою річкою сиділо двоє людей (Коцюб., І, 1955, 137); А життя йде, сміється, плаче, розливається тисячами річок (Еллан, II, 1958, 62); Твоєї гордої принади Не змалювати й не забуть, До тебе в лоно, Ленінграде, Річки історії течуть (Рильський, III, 1961, 225); [Річард:] Ні, мрія не завжди бавить. Часом то за мрію річки криваві люди проливають (Л. Укр., III, 1952, 93); Мало слів, а горя річка (Укр.. присл.., 1955, 33); Піт уже річками котився по червоних, міцних обличчях новаків (Гончар, III, 1959, 327); * У порівн. Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очей, мов дві річки (Фр., III, 1950, 293).

◊ Крапли́на в рі́чці див. крапли́на; Кра́пля в рі́чці див. кра́пля; Ли́тися рі́чкою (річка́ми) див. ли́тися; Поли́тися рі́чкою див. полива́тися.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 579.

Річка, ки, ж. Рѣка, рѣчка. Ворскла річка невеличка, береги ламає. Ном. № 731. Ум. Річенька, річечка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 25.

рі́чка = ріка́ (зменшено-пестли­ві — рі́ченька, рі́чечка) —

1) водний потік, що живиться із джерел або стоком атмосферних опадів і тече по видовжених зниженнях рель­єфу від верхів’я до гирла; як вода взагалі, річка була священним ри­туальним місцем, дуна́єм (див.), де ворожили, гадали на вінках, свіч­ках, де відзначали «Йордань» (бо в цій річці хрестили Ісуса і Русь); ра­зом з тим річка ховала в собі й не­чисту силу, там жили водяний, ру­салки; здавна річка служить шля­хом сполучення, тому виступає символом шляху, дороги: «Ой зі­йду я на гору крутую (село), стану-подивлюся на річку биструю (вулицю): аж мій милий іде сухою во­дою, сухою водою з милою дру­гою»; річка як дорога до серця веде до коханої людини: «Тече річка невеличка з вишневого саду, кличе козак дівчиноньку к собі на пора­ду»; річка перестає текти — дорога до серця уривається: «Я до річеньки — річенька загачена, я до дівчи­ни — дівчина заручена»; річка мо­же бути й непереборною перешко­дою: «Далась мене моя мати за Дунай, за Дунай… Дунаю ані пере­бути, ані перебродити; не буду ж тя, моя мати, вовіки видіти»; але мости, кладки сприяють перебо­ренню труднощів, подоланню пе­решкод; як спосіб сполучення ріка є символом вісника: «Ой море, мо­ре, тихий Дунаю! Чи не бував ти в далекім краю, в чужій стороні? Чи не чував ти якої новини? Чи ще тужить дівчина по мені? — Ой ту­жить, тужить, на ліжку лежить, правою рукою ся за серце дер­жить»; цілком прозорою є симво­ліка кривавої річки, яку викорис­товує у своїй творчості Т. Шевчен­ко. Серед села тече ріка. Над берегом, коло горбка, Стоїть з цебринами керниця (С. Руданський); Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Яг­ня Само забилося до річки — Напи­тися водички (Л. Глібов); Мало сліз, а горя річка (приказка); Вор­скла — річка невеличка, береги ла­має (приказка); Під гаєм в’ється річенька… Як скло, вода блищить (Л. Глібов); Тече річечка невеличечка, Схочу — перескочу (пісня); Через річеньку, через болото, Подай рученьку, моє золото! (пісня); Все, що видно оку, Снігом замело; Річень­ку широку Кригою скуло (П. Грабовський);

2) моло́чна рі́чка — річ­ка, яка тече в царстві мертвих; асоціюється також із Чума́цьким Шля́хом (див.); відома також фольклорна моло́чна ріка́ з кисі́льними берега́ми як символ неможли­вого світу, земного раю;

3) переплисти́ рі́чку — у піснях символіч­ний образ здобуття дівчини, одруження: «Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий. А хто мі доплинеть, його я буду»;

4) перехо́джений річки див. перехо́дження 2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 502-503.