РЯСТ, у, ч.

1. (Corydalis Medic). Багаторічна трав’яниста лікарська рослина, що цвіте рано навесні білими, жовтими, червонуватими або фіолетовими квіточками, зібраними в китиці. Ряст — одна з найперших весняних рослин, яка дуже поширена по листяних та мішаних лісах і заростях чагарників (Практ. з систем. та морф. рослин, 1955, 151); Поля зеленіють У раннім теплі, І проліском, рястом Квітують ліси (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 48).

Бі́лий ряст, діал., поет. — підсніжник.

2. Зелень, трава; земля, вкрита зеленню, травою. Зелений ряст вкривав усе надбережжя, ліз на кручі, на прибережні скелі (Донч., Вибр., 1948, 124); Та озвався клич гудка над рястом І далекий, і такий близький. І схотілось до трави припасти, Цілувати, гладить колоски (Мас., Сорок.., 1957, 20).

◊ Недо́вго ряст топта́ти — хто-небудь швидко помре. [Економ:] Вже й недовго, мабуть, і ряст буду топтати (Вас., III, 1960, 450); Пусти́ти ряст топта́ти кого — подарувати життя кому-небудь, помилувати когось. І меч піднятий опустив [Еней]; .. І Турна ряст топтать пустив (Котл., І, 1952, 294); Топта́ти ряст — жити, ходити по землі. Весна за весною Летіли стрілою, Дівчинонька ряст топтала, Загулялась, не вгадала, Як стала марніть (Гл., Вибр., 1959, 199); — Ти будеш жить, ще будеш ти любити, топтати ряст і слухать солов’я (Гонч., Вибр., 1959, 382).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 926.

Ряст, ту, м. Раст. a) Primula veris. Маркев. 6. б) Corydalis solida Smith. ЗЮЗО. І. 120. в) Scilla bifolia L. ЗЮЗО. І. 135. г) — білий. Corydalis cava Schveig et Koerth. ЗЮЗО. I. 174. Встала й весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком покрила. Шевч. 195. Топтати ряст — жить, не топтати рясту — умереть. Сим. 219. Мабуть уже йому рясту не топтати. Ном. № 8228. Не довго з того часу стара ряст топтала — через тиждень, чи що, й умерла. Грин. II. 144.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 94.

ряст —

1) багаторічна трав’янис­та лікарська рослина, що цвіте ра­но навесні білими, жовтими, чер­вонуватими або фіолетовими кві­точками, зібраними в китиці; у Т. Шевченка символізує нетрива­лість, недовговічність: «Загинеш, серденько, загинеш, мов ряст вес­ною уночі». Встала й весна, чорну землю сонну розбудіиа, Уквітчала її рястом, барвінком укрила (Т. Шев­ченко); Поля зеленіють у раннім таті, І проліском, рястом Квіту­ють ліси (П. Воронько);

2) бі́лий ряст — народна назва підсніжника через його особливість густо вкри­вати перші звільнені від снігу лісові галявини білим килимом;

3) перша весняна зелень, трава; земля, вкрита ранньою зеленню, травою; символ життя, відроджу­ваного весною; звідси фразеологізми на означення натурального переходу: топта́ти ряст — жити, ходити по землі, просити в Бога здоров’я; не топта́ти ря́сту — померти, а також обрядова формула «щоб на той год діждати рясту топтати!»; див. ще Гео́ргія Побідоно́сця день, заклина́ння, сон-трава́, Со́рок святи́х.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 518.