РЕФРЕ́Н, у, ч.

1. літ. Рядок або кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф. Рефрен у вірші П. Тичини — це немовби крила вірша, що дають розмах думці, причому рефрен цей міцно входить у композиційну структуру твору (Рад. літ-во, 7, 1967, 46); // У прозових творах — фраза, яка повторюється, щоб наголосити певну думку, звернути на неї увагу. Кожний розділ твору має свої рефрени так само, як їх мають багато народних пісень (Мова і стиль «Вершників», 1955, 71); // Слова пісні, що повторюються після кожного куплету; приспів. Рефрен у пісні «Чи я тобі, дочко, добра не бажаю» нагадує народні голосіння (Укр. клас. опера, 1957, 197); Не менш важливу роль, аніж заспів у пісні, відіграє рефрен, чи приспів, який нерідко має свою цілком самостійну словесну та музичну завершеність і щоразу мовби уточнює, підсумовує попередні емоції (Рад. літ-во, 5, 1958, 26); // перен., розм. Те, що постійно повторюють, про що постійно говорять. «Я не силую», «я маю», «мені вільно», — ось вічний рефрен усіх ліберальних бесід (Фр., XVI, 1955, 28).

2. Музична форма рондо, для якої характерне кількаразове повторення основної теми.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 520.