ПРІ́ЗВИСЬКО, а, с.

1. Найменування, яке іноді дається людині (крім справжнього прізвища та імені) і вказує на яку-небудь рису її характеру, зовнішності, діяльності, звичок. Завжди похмурий і насуплений, постійно строгий і недовірливий, Стороженко швидко здобув собі прізвисько Страж (Баш, Надія, 1960, 176); Українське село вигадливе на прізвиська. Причепить кличку — і носи на здоров’я усе життя (Минко, Моя Минківка, 1962, 16); Своє прізвисько «Осмомисл» (людина великого розуму) Ярослав дістав не тільки за свій природний розум, а й за велику освіченість (Іст. СРСР, І, 1956, 57); // рідко. Конспіративна кличка або псевдонім. Завербований товариш діставав підпільне прізвисько і приймав урочисту присягу, під якою підписувався тим же прізвиськом (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 79).

2. рідко. Те саме, що прі́звище 1. [Долорес:] Він — дон Жуан. [Анна:] Який? Невже отой… [Долорес:] Отой! Той самий! А який же другий із сотень тисячів усіх Жуанів так може просто зватись «дон Жуан», без прізвиська, без іншої прикмети? (Л. Укр., III, 1952, 331); — Живе мій Василько під чужим прізвиськом: з тюрми і раз, і вдруге втік (Стельмах, І, 1962, 611).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 108.

Прізвисько, ка, прізвище, ща, с.

1) Прозвище, прозваніе. На їх будуть прізвища прикладать. Мил. 221.

2) Фамилія. Як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. Ч. ЧР. 13. Ha прізвисько, прізвище. По фамиліи, по прозванію. Я зі Львова попівна, на прізвисько Карпівна. Гол. І. 73. Ѳома, на прізвище Дидим. Єв. І. XI. 16.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 455.

прі́звисько — найменування, яке іноді дається людині (крім справ­жнього прізвища та імені) і вказує на яку-небудь рису характеру, зов­нішності, діяльності, звичок; часто поширюється на цілий рід і пере­дається з покоління в покоління; так зване вуличне ім’я (кличка); В. Минко у «Моїй Минківці» пи­ше: «Українське село вигадливе на прізвиська. Причепить кличку — і носи на здоров’я усе життя. Жив-був у Минківці Іван Ряднина. Зла доля скривдила його змалку: хво­рів на віспу і виріс рябим. А його жінка Параска була вродлива, на її чистому обличчі завжди грав рум’янець. І ось її також прозвали рябою. Більше того, усі в селі ніби забули, що Іван рябий, казали: — який Іван? — А отой, чоловік рябої Параски… Мій тато з юнацьких літ почав жити з трьома найменнями: Петро Минко — за метрикою, а Пет­ро Школьниченко і Петро Святий — по-вуличному. Святим прозвали його за те, що він до старості співав у церкві на криласі й за все своє довге життя не пив, не курив, ніколи погано не лаявся»; пов­ністю виправдовує своє прізвисько Полтавка — героїня відомої п’єси І. Котляревського «Наталка Пол­тавка»; прізвисько в художньому творі може «бити», «стріляти», пор. у Т. Шевченка «Юродивий»: «Водні фельдфебеля-царя Капрал Гаври­лович Безрукий Та унтер п’яний Долгорукий Украйну правили»; Безрукий Гаврилович — це київ­ський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков, а Долгору­кий — харківський генерал-губер­натор князь Долгоруков, які пану­вали в Україні за часів Миколи І.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 484.