ПРИСТРІ́Т, у, ч., етн. За марновірними уявленнями — хвороба, викликана чиїмсь злим поглядом. [Софія:] Що тобі, серденько, таке? Може, пристріт? Я побіжу верну Варку, вона уміє шептать, її баба покійна навчила (К.-Карий, І, 1960, 300); — В селі баба Ковалиха пристріт одшіптувала… (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 447); За народними звичаями пристріт замовляють, а виливають переполох (Рад. літ-во, 2, 1957, 70).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 46.

Пристріт, ту, м. Болѣзнь, происходящая, но понятіямъ народа, отъ дурной встрѣчи, сглазъ: лихорадочное и горячечное состояніе съ тошнотой, ломотой, коликами. Чуб. I. 43, 134. Мил. М. 36. КС. 1889. XI. 309. Грин. II. 33. Ув. Пристрітище. Грин. II. 33.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 442.

пристрі́т — за народними повір’я­ми — хвороба, викликана зурочен­ням, уроками; дієслово пристрі́ти — заподіяти кому-небудь не­щастя, хворобу своїм злим погля­дом, зурочити, навести на когось «порчу», вроки; таку хворобу мо­жуть відшептати чи віділляти во­рожбит або ворожка; пристріт бу­ває й від вітру, тоді коле в усьому тілі, ламає; пристріт від лихої людини виявляється у позіханні, сумові, болях у руках і голові; осо­бливо вразливі щодо пристріту по­роділля і немовля (до його хрес­тин), тому їх бережуть від недобро­го (взагалі чужого і навіть свого) погляду; див. ще навро́ки, пере́стріт.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 483.