ПОРОБИ́ТИ, роблю́, ро́биш; мн. поро́блять; док.
1. перех. Зробити, виготовити що-небудь у певній кількості. Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав (Котл., І, 1952, 65); Сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замками замикають на ніч корови (Н.-Лев., II, 1956, 18); Дами з допомогою кріпосних фризерів [перукарів].. поробили собі пишні зачіски (Полт., Повість.., 1960, 98).
2. перех. Повністю виконати яку-небудь роботу, сукупність дій; здійснити що-небудь, упоратися з чимсь. — Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, — казала Мотря (Н.-Лев., II, 1956, 274); Мати примушувала його спочатку поробити шкільні завдання, а потім гуляти (Сміл., Сашко, 1954, 15); [Чіп:] Де взять часу, де сили, щоб оту Невільницьку роботу поробить! (Коч., П’єси, 1951, 127); // У сполуч. з деякими іменниками у знах. в. уживається в знач.: виконати, здійснити те, що виражено іменником. Не маю спромоги відновити свої враження, поробити потрібні студії, знайти час для більшої праці (Коцюб., III, 1956, 282).
Пороби́ти візи́ти — відвідати багатьох. — Час би нам вже деякі візити поробити? (Л. Укр., III, 1952, 507).
3. неперех., розм. Працювати якийсь час. Там [у монастирі] я півроку поробила та й знову на волі (Мирний, І, 1954, 95); Грабарська артіль поробила на Дніпробуді осінь і зиму, а під весну повернулася в село (Голов., Тополя.., 1965, 55).
4. перех., розм. Учинити що-небудь (перев. погане, варте осуду); накоїти. Плаче [панночка] та на свою долю нарікає: — Що се я поробила! Що се я починила! (Вовчок, І, 1955, 116); Говорив Іван несміливо, підозріваючи, чи Панько часом не поробив щось тут у місті, а тепер хоче перебратися, аби його не пізнали (Март., Тв., 1954, 162).
5. перех. Зробити, вдіяти що-небудь стосовно когось, чогось; вплинути на кого-небудь, справитися з чимсь. — Я з ним нічого поробить не можу, шановний вчителю. У мене серце аж крається, що він на згубу йде (Л. Укр., III, 1952, 31); Темнота й темнота без кінця, без краю — що ж проти неї поробиш (Хотк., І, 1966, 64).
Нічо́го не поро́биш — уживається на означення неможливості вчинити так, як хочеш, необхідності примиритися з тим, що є. Нудота читати, та нічого не поробиш (Мирний, V, 1955, 393); — Коли треба їхати, то треба. Нічого не поробиш (Коцюба, Нові береги, 1959, 235); Що ж [ти] поро́биш — уживається на означення безпорадності, неможливості вдіяти, змінити що-небудь. Що ж поробиш, коли розум з серцем не завжди живе у згоді (Коцюб., III, 1956, 134); Павло в неї не з останніх.. Він таки рук не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався (Тют., Вир, 1964, 132).
6. перех., кого ким — чим і з кого кого — що, рідко без додатка. Змінити соціальне становище, поліпшити або погіршити матеріальний стан і т. ін. багатьох. — Либонь уже хотять з мужиків поробити панів — якесь земство видумали! (Мирний, І, 1949, 373); Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити (Гр., І, 1963, 403); — Аж семеро коней із слободи забрали. Старцями нас поробили (Головко, II, 1957, 20); // кого, що яким. Довести до якогось стану, надати кому-, чому-небудь певних якостей, властивостей. — Чи не можна .. випекти залізом той біль і поробити веселими людей по світі? (Ю. Янов., II, 1958, 105); // міф. Перетворити, обернути багатьох на кого-, що-небудь. — До нас було Турн докосився І байдаки всі попалив. Та Зевс, спасибі, поспішився, Як бач, мавками поробив (Котл., І, 1952, 253).
7. неперех., кому, розм. У забобонних уявленнях — чаклуванням наслати хворобу, нещастя на кого-небудь; чарами викликати кохання до когось. Чи то праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща Його з ніг звалила. Чи то люди поробили Йому, молодому, Що привезли його з Дону На возі додому.. Поховали (Шевч., І, 1963, 253); Коли він приляже на канапі, а мати.. поглядає на нього своїми темними пронизливими і ніби очужілими очима.., — синові часом здається, що вона й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє «поробити»… (Гончар, Тронка, 1963, 213).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 263.