НАШ, а, е, займ. присв.
1. Який належить нам, яким ми користуємося. — Чи ти ж, коню, будеш пити з нашої криниці? (Шевч., II, 1953, 331); Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю (Ю. Янов., II, 1958, 50); // Який перебуває в родинних, дружніх, близьких стосунках з нами. — Се наша сестра Галя! — каже їм менший брат (Вовчок, І, 1955, 325); Осиротів наш рід, то не хочу, щоб моя сім’я сиротіла (Стельмах, II, 1962, 22); // у знач. ім. на́ші, ших мн., розм. Близькі нам люди (родичі, друзі). Тішуся, що скоро буду вдома і побачу тебе і всіх наших (Коцюб., III, 1956, 338); [Катря: ] Ех, не поїхав би ти сьогодні, зійшлися б усі наші, підняли б тости… (Мороз, П’єси, 1959, 54); // Який належить до одного з нами колективу, товариства; який складається з нас. — А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? (Тют., Вир, 1964, 21); — Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста, — з гонором каже Сагайда (Гончар, III, 1959, 29); // Який належить до однієї з нами держави, армії і т. ін.; радянський. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою (Гончар, III, 1959, 164); // у знач. ім. на́ші, ших, мн. Ті, що належать до однієї з нами держави, армії і т. ін. — На лівому фланзі наші прорвали фронт і женуть німця, — обізвався з других саней молодий, веселий голос (Тют., Вир, 1964, 492); // Який належить до того ж середовища, що й ми, близький до нас своїми поглядами, переконаннями, уподобаннями. — Ну, нічого, Панасе, ми тобі віримо, ти наш, — додав [Чемериця], заспокоюючи схвильованого Канушевича (Коцюба, Нові береги, 1959, 175); // Стос. до нас. [Любов:] Наше бідне століття стільки вже ганьби прийняло за необачність, бездушність, егоїзм своїх дітей (Л. Укр., II, 1951, 13); Яка страшна відповідальність поетом буть у наші дні! (Сос., І, 1957, 414); // Уживається в авторській мові — мій і моїх читачів, слухачів. Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! (Кв.-Осн., II, 1956, 20); Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить (Шевч., І, 1951, 113); // Власт. нам. — Душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська, — .. подумав Тимко (Тют., Вир, 1964, 349); // Здійснюваний, виконуваний і т. ін. нами. Я забула їх, не пригадаю й слова з тих наших довгих, запальних розмов (Л. Укр., І, 1951, 186); // Уживається в узагальнено-особовому значенні. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля (Шевч., І, 1951, 325); Радість лоскотна бентежить наші груди… (Сос., 1, 1957, 260).
◊ І на́шим і ва́шим див. ваш; Знай на́ших! див. зна́ти; На на́ше безголо́в’я (безголі́в’я) див. безголо́в’я; На́ша бере́ див. брати; Наш брат див. брат; На́шого по́лку прибува́є (прибуло́) див. прибува́ти; Пішли́ на́ші вго́ру див. піти́.
2. у знач. ім. на́ше, шого, с., розм. Те, що належить нам або стос. до нас. — Гуляймо, хлопці, поки час, поки наше (Фр., IV, 1950, 8); Наше з бою вмієм брати, Ми в труді і в битві дужі (Дор., Тобі, народе.., 1959, 28).
◊ Де на́ше не пропада́ло див. пропада́ти; Куди́ [на́ше] не йшло див. іти́; На́ше зве́рху — уживається при потребі відзначити, що хто-небудь дістав перемогу над кимось. — В війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху (Довж., І, 1958, 344).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 238.