НАРУГА, и, ж.
1. Нестерпне знущання. Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги! (Коцюб., І, 1955, 97); За вдів, сиріт і за наругу ми смерть фашизмові несем (Гонч., Вибр., 1959, 151); — Всі присутні тут.. пам’ятають ті страшні дні, коли чесні люди нашого села переживали розгул страшного бандерівського терору, пам’ятають про грабунки і наругу над людьми (Мельн., Коли кров.., 1960, 36).
2. Зле висміювання кого-, чого-небудь. Мимоволі Жолкєвський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира (Ле, Наливайко, 1957, 22); // Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь. — Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка (Фр., І, 1955, 82); Ганьба, неслава. Отакі батьки на світі. Нащо вони дітям? На наругу перед богом (Шевч., II, 1963, 196); Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, — такий сором, така наруга їм… Перші дочкою набивалися! (Кос., Новели, 1962, 148).
◊ Зво́дити нару́гу на кого — насміхаючись, глузуючи, даремно вигадувати щось неприємне про кого-небудь. — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався? .. Чи ти його [лікаря] поважаєш, чи він тебе слухає? — Вважайте самі, — одказує панночка, всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити (Вовчок, І, 1955, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 179.