МРЕЦЬ, мерця́, ч. Померла людина; покійник. Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці чули холод мертвого тіла (Коцюб., II, 1955, 352); І помирали улітку менше. Ціле літо, бувало, місяцями немає ні одного мерця (Мур., Бук. повість, 1959, 28);

* У порівн. Гузир м’яв у руці оповістку і зблід на обличчі, як мрець (Чорн., Пісні.., 1958, 76).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 815.

Мрець, мерця́, м. Мертвець. Єв. І. XI. 41. Він дуже боявся мерців. Левиц. І. Як у мерця очі не заплющені — на вмірущого. Ном. 312.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 451.

мрець = мерле́ць —

1) померла людина; покійник; за давніми ві­руваннями, мерці мали три дні на рік, коли відбувалися їхні сходини (Чистий четвер перед Великоднем, або Навський Великдень, — вес­няний збір; «коли жито цвіте» — літній збір; на Спаса — осінній збір); відвідують нібито свої хати під Різдво, на Великдень; помина­ють їх на Про́води (див.); неспокій­ні мерці блукають по землі та зав­дають людям шкоди; див. ще небі́жчик, упи́р. Гузир м’яв у руці оповістку і зблід на обличчі, як мрець (С. Чорнобривець);

2) зало́жні мерці́ — померлі неприродною смертю — вішальники, самогубці, замерзлі в дорозі, загиблі в бою та ін.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 378-379.