небі́жчик (ж. небі́жчиця) — померла людина; покійник; у давні часи померлих як охоронців родини ховали спершу в себе в хаті (під порогом чи під покутем; див. ще культ 3; ці місця вважалися почес­ними, бо там нібито жив домовий охоронець (домовик, хатнє боже­ство); небіжчик, вірили, стає дуже сильним після смерті і охороняє рід, але горе тому (передусім чужо­му), хто з ним стрінеться вночі; хо­вали мерців і на роздоріжжях (осо­бливо самогубців), чому розпуття небезпечними часом вважають і досі; царство померлих спрадавна звуть Нав, або Нав’є (див.); здавна померлого закопують у зе́млю (див), тобто хоронять, ховають (звідси по́хорон); за повір’ями, небіжчика цілують у лоб, пор. у Н. Рибака: «Попросили, щоб у чоло не цілував, як небіжчика»; коли помина­ють небіжчика, його душа навіду­ється додому; за Різдвяною вече­рею померлих родичів поминають неодмінно; слово походить від слова Бог (той, кого вже не опікує земний Бог); Кожний небіжчик добрий (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 387-388.